розділ 14

Іноді просто щастить

Студенти Лоста не підвели, довівши, що не дарма він був не в захваті від майбутніх лекцій. На першу ж набіг натовп дівчат, може взагалі сторонніх. Вдень городянам заходити до школи не заборонялося і дівчата будь якого походження запросто могли з'явитися, дізнавшись, що перевертень розповідатиме про перевертнів. Напевно, якісь жахи. Бо що ще перевертні можуть розповісти? Ну, не рецепти ж млинців та варення з кропиви.

На лавках було тісно. В аудиторії галасливо. Один одним хлопці та дівчата цікавилися більше, ніж тим, що збирається розповідати перевертень. Той самий, котрий по місту любить побігати в компанії погано вихованих, а то й зовсім продажних дівчат.

Загалом Лост тихо порадувався, що цього не чує Нелла. Трохи послухав дивовижні історії про перевертнів. Особливо йому сподобалася розповідь про чиюсь тещу, яку на старості років вкусила лисиця. Ця теща швиденько поїла всіх курей у селі. Різко помолоділа. Вкусила зятя за зад, чомусь не побажавши його теж перетворити на перевертня. А потім помчала до лісу, де досі бігає, зрідка заманюючи молодих мисливців у зарослі яри і роблячи з ними там щось страшне, бо повертаються вони трохи не в своєму розумі.

І ні, Лост би цю історію одразу ж викинув із голови. Скільки таких дивовижних історій гуляє королівством, та й землями сусідів? І ніхто нічиїх тещ так і не впіймав. Але згадка людей, які повертаються не в своєму розумі, наводило на неприємні думки.

Тому він гаркнув на галасливу молодь. Досить зім'ято і не дуже цікаво розповів їм, звідки взялися перевертні, що вони взагалі таке і чому варто про всяк випадок перевірятися у найближчого мага, чи не успадковали випадково від когось цей дар. А то божевілля через сильні емоції, на відміну від тещі-лисиці, зовсім не вигадка. І вилікувати такого божевільного практично неможливо. Якщо сам себе не витягне першого дня, максимум другого, то залишиться тільки вбити.

Перевертнем взагалі бути складно.

Хлопця, який розповів про тещу-лисицю, Лост виловив у коридорі, де він щосили розпушував хвоста одразу перед трьома панянками. Лост трохи послухав і зрозумів, що цей заповзятливий тип бентежить дівчат своїми припущеннями про те, що лисиця робила з молодими мисливцями. Припущення були такі, що їм тільки червоніти і залишалося.

Довелося Лосту зітхнути, перервати цей цирк, банально схопивши оповідача за шкірку, і повернути назад до лекційної зали.

— Так… — похмуро сказав Лост, посадивши студента за стіл у першому ряду і застигши перед ним.

Хлопець смикнувся, опустивши очі вниз. Потім підвівся і заторохтів:

— Я що? Я нічого. Це всі знають. Вона була, потім втекла, а потім сталося…

— Так, забудь поки що про тещу і зберись, — наказав Лост.

Студент судорожно кивнув, а потім подивився на новоявленого викладача ледь не з обожнюванням. Напевно, захисна реакція.

— Ти звідки взявся?

— Я? — здивувався хлопець. — Я з містечка Вільші. Навчався там, у молодшій школі. Я найрозумніший!

— Радий за тебе. А чудова розповідь, про тещу-лисицю, звідки взялася?

— Та це всі знають. Ну, у моєму селі. Жовта Гірка називається. У нас там пагорб такий помітний, жовтий. Кажуть, там поховано великого воєначальника. І на його могилу довго носили жовті камені, великі та маленькі. Ну, знаєте, як ті, що ріжуть неподалік моря, з мушлями такі. Ось наносили, гірка і вийшла. І чіпати ніхто не насмілився, там якась давня магія. Справжня. Навіть магістр Ольшан два роки тому приїжджав дивитись і йому сподобалося. І я вирішив, що обов'язково навчатимуся в його школі. І ось я тут!

— Я радий тебе. Значить, розповідь про перевертниху з твого села. Де знаходиться яр, у який вона заманює мисливців, знаєш?

— Ні, ніхто до ладу не знає. Але десь там, де корів не випасають, бо вони там ноги переламають. Там земля чомусь зрушила колись і там повно ярів та просто різних ям.

— А мисливці ходять туди, — здогадався Лост.

— Уже намагаються не ходити, хоч шкури піщаних білок дуже дорогі. Там люди насправді поверталися такі, немов у них хтось інший вселився. Ми навіть писали скаргу, але нам не відповіли.

— Куди писали? — уточнив Лост.

— Як куди? Ну, міському голові Вільші. Ще нашому барону.

— Ага, уявляю ці веселі листи про тещу-лисицю, курей, що зникли... До речі, кури точно зникли?

— Ага. І дві вівці у тітки Мірви, її будинок із самого краю та паркан там поламаний. Може, втекли, звичайно, але вона каже, що бачила тінь, яка їх забрала. Після овець, щоправда, все пропадати перестало.

Лост хмикнув, потеребив мочку вуха і вирішив, що хтось розумний заборонив якомусь ідіоту займатися дрібними крадіжками. Ну, або прибив ідіота, який привертає непотрібну увагу.

— Зрозуміло. А дізнавачам та старшому магу міста писали? — уточнив Лост.

— Не знаю, наш староста тільки про барона й голову говорив.

— Ну, так, навіщо старості розмінюватися на різні дрібниці... Ще й написав напевно так, що там тільки посміятися і залишилося, дивуючись дикості та неосвіченості автора листа. Так, хлопче, ти в мапах розбираєшся?

— Яких?

— Тих, на котрих можна знайти твоє село, пагорб та яри.

— Ні.

— Гаразд, сам знайду. А тобі індивідуальне завдання, за яке вибачу якусь провину.

Хлопець подивився з великим інтересом. Напевно, добре себе знав і був упевнений, що прощати буде що.

— Напишеш мені цю історію про тещу-перевертня. Постарайся згадати, коли вона з'явилася і коли почало щось траплятися з головами мисливців. І в чому це виражалося, постарайся описати. Бо маю одну цікаву підозру.

Хлопець життєрадісно закивав і помчав на наступну лекцію. А Лост пішов розглядати мапу.

Жовта Гірка знайшлася неподалік Чорних Гір. А Локар це село навіть згадав, там чиясь вдова-степнячка вміла робити смачний сир із травами. До неї знайомий купець по цей сир приїжджав, а ще добра жінка із задоволенням пригощала ним проїжджих молодців, особливо якщо погоджувалися подивитися, що шипить у колодязі.