Інтерлюдія 2

Відкрутити йому голову і позбавитися всіх проблем

Колись давно світ був набагато меншим і зрозумілішим. І простішим.

І ні, не якийсь один світ, а світ у розумінні всього навколишнього. Усього, до чого можна дотягнутися, що можна тільки відчути і про що здогадуватися. Оце все і є світ. А ті закриті в собі частини цього цілого, які називають світами істоти, що їх населяють… Ну, вони частини, крихітні. А колись давно і весь світ був малий та зрозумілий.

І, мабуть, тому в нього все виходило так легко.

А може, тому, що того, що було складно, він тоді не помічав. Не вміщалося воно у його маленький світ.

А може, вся справа була в тому, що він сам був малий, навіть не розуміючи цього. А потім поступово ріс, дорослішав, а разом з ним і світ ставав дедалі більшим і складнішим. А він цього не помічав, поки всього не стало так багато, що не помічати стало неможливо.

А як тільки помітив, одразу все стало важчим і складнішим, навіть те, що раніше було просто. Така дивність.

І добре б складними стали крихітні частини-світи. Складними раптом стали навіть істоти, що у них жили. Тоді, коли він був малий, вони були або хороші, або погані і ніяких незрозумілостей. Відразу ясно, кого заохочувати, кого карати, кому допомагати, а кому заважати. А тут на тобі, хтось ніби поганий бере і робить щось таке, на що не здатний жоден із добрих. А хтось хороший бере і виявляє слабкість, піддається в дрібницях чомусь і раптом творить справжнє зло. А ще вони це погане і добре перебріхують і змішують. І розгойдуються як на дошці-гойдалці, на одній стороні якої світло, а на іншій — темрява. І саме через них ці світло й темрява течуть одна до одної і змішуються, створюючи мільярди сірих відтінків. І раптом виявляється, що по-справжньому чорного чи білого взагалі не існує. А може, й не існувало ніколи. Просто раніше він не здатний був бачити відтінки, через що все, що темніше було для нього чорним, а все, що світліше, білим.

Йому дуже хотілося повернутися в ті давні часи, де все було просто і зрозуміло, де не треба було вдивлятися в нескінченну кількість відтінків, які ще й перетікали один в одний, несподівано світлішали чи темніли. І втішало його лише одне. Разом із складнощами з'явилося й розуміння – здатність бачити різницю у схожому. Відрізняти впевненість від порожньої самовпевненості, гордість від зарозумілості та багато іншого. І, мабуть, він навчився розуміти істот, що живуть у маленьких світах, набагато краще, ніж вони розуміли себе. Бачив, до чого ведуть їхні вчинки і знав, чому вони так роблять, навіть якщо вони самі не здатні на це.

А ще він знав, як часто вони самі обманюють себе, не бажаючи бачити очевидного. Щиро вірять, що бачать щось світле, дивлячись на щось майже чорне. І виправдовують власні бажання та прагнення, бажанням зробити щось для інших.

Наприклад, для величі власного Дому.

У своїх виправданнях вони заходили так далеко, що могли стати як великими героями, так і не менш великими лиходіями. Хоча частіше знаходили на свою голову когось розумнішого, ніж вони самі, і він з великим задоволенням ловив їх на гачок, підгодовуючи бажання виправдати свої вчинки крихтами сили та знань, переконуючи їх у їхній правоті та непомітно витягуючи туди, куди йому треба було.

Загалом, він не любив цих любителів виправдовувати себе і не помічати очевидного, але їх, на жаль, було багато і чим би він не займався, вони постійно траплялися на шляху. Іноді ще й були ключовими фігурами. І їм доводилося допомагати, хоча хотілося схопити і тицьнути носом у правду про них. А деяких хотілося взагалі придушити. Щоб не мучилися. Тому що ці особистості примудрялися так далеко зайти в самовиправданні, що стали майже сліпими, не здатними бачити те, що не хочеться.

Останній такій особистості хотілося зкрутити голову, позбавивши проблем, які він сам до себе притягував, а натомість доводилося спостерігати і оберігати, випустивши з уваги всіх інших. Решта, на відміну від нього, про себе подбати могли. І обдурити їх було набагато складніше. Не потрапили б вони на примітивну приманку з брехні, лестощів та обіцянок сили. А він пішов, як теля.

— А ще спадкоємець. Бідний його Дім. І навіть не відволічешся. Бо постійно кудись лізе. У-у-у-у-у, недоумок. Ось заріжуть його на жертовному камені... І чому вони завжди вважають, що розумніші за інших і навіть не припускають, що їх водять за ніс, заради отримання вигоди? Чому не думають, що ніхто просто так, заради гарних очей, не роздає силу та таємні знання? Чим знання, які можна здобути в школі, його не влаштовували?

Запитання були риторичні, але задати їх хоча б самому собі дуже хотілося.