розділ 5

Як мишки в жіночій лазні

Що цей храм насправді великий, усі зрозуміли, коли зайшли за чергові двері. А особисто Нелла збагнула, чому так довго спускалася під землю — лише для того, щоб у залу, який відкрився погляду, був високий купол, на якому тьмяно світилися зірочки, судячи з відчуттів, живі.
— Це така пліснява. Чи магічно модифікована якимось умільцем, чи божественно створена, чи сама такою стала з якоїсь причини, — пояснив освічений котик. — Сюди іноді різні авантюристи приходять. Ну, не до самого храму, в храм навряд чи ризикнуть, а в лабіринт під старим містом. Знаходять місця, де вона проросла, обережно добувають і продають. Дехто її вирощує в оранжереях чи у власних підвалах. Для людей вона безпечна.
— О, — сказала Нелла й подумала, що й сама б не відмовилася. Просто щоб іноді приходити і милуватися власними зірками.
— Коли воно нижче, не так гарно й загадково виглядає, — додав шкідливий котик і пришвидшив крок.

Йшов він на звук людських голосів. Їхніх власників не було видно, бо, крім грандіозного купола, в залі багато колон, розставлених нібито без будь-якої системи. А може, їх поставили так, щоб неможливо було побачити весь зал одразу — колони, що стояли на різній відстані, надійно закривали протилежну стіну, а може, й половину зали.
— Добре, йдемо далі тихо й обережно. Намагайтеся триматися біля найближчої колони. Бо десь можуть стояти люди, які побачать нас першими, — вирішив за всіх Лост.

Нелла тихенько пирхнула, але сперечатися не стала. Решта промовчала, лише дівчина-бурундук подивилася закоханими очима.

На думку Нелли, у цій ситуації краще було б побігти вперед якнайшвидше, атакувати, а далі орієнтуватися за обставинами, можливо, навіть відступити. Але якщо котику хочеться підкрадатися до здобичі…
— Інстинкти, — пробурмотіла вона.

Колони зблизька виявилися товстими й, схоже, привезеними здалеку. Камінь був гарний, білий із рожевими, сірими та золотавими цяточками. Нелла ще не зустрічала такого каменю в цьому світі, хоча з цікавістю розглядала і будинки, і пам’ятники, і навіть верстові стовпи. Котик обходив колони, буквально їх обтікаючи, зовсім безшумно і так, що на мить зникав із поля зору, а потім з’являвся трохи далі, ніж мав би. І справа не в магії, він просто вмів рухатися так, щоб обманювати чуже око. Через це Нелла почала почуватися незграбною. В очах дівчини-бурундука з’явилося ще більше захоплення, і вона не полінувалася підійти впритул до Нелли та пояснити, що дорогий опікун іде точнісінько слідами інших своїх підопічних. Локар загадково усміхався і рухався для своєї комплекції доволі спритно й граційно, хоча до котика йому було далеко.

І, мабуть, Нелла надто захопилася спостереженням за чоловіками, бо спів, що ставав дедалі голоснішим, раптом перетворився на відвертий крик, а на дівчат, що ховалися за черговою колоною, вона мало не налетіла. Утім, вони самі були винні: якби стояли, вона б їх помітила. А вони сиділи. У компанії трьох зв’язаних чоловіків із кляпами в роті. Котрі були непритомні.
— Схоже, ми не тих йшли рятувати, — пробурчала Нелла.

Дівчата — одна з чорною пташкою, а дві інші з якимись скуйовдженими гризунами, що вороже шкірялися, притиснувши вуха й зробивши загрозливі мордочки, — перезирнулися й почали вдавати скромність, слабкість і безмежну жіночність, що потребує захисту сильних чоловіків.

Сильні чоловіки їм не повірили. Один осудливо похитав головою і сказав, що бити людей по головах, та ще й камінням із рогатки-амулета, недобре. Другий видав чергову загадкову посмішку.
— Отже, — сказав Лост, вирішивши більше не апелювати до совісті підопічних.
— Вони нас помітили, — сказала дівчина-гризун.
— Довелося вжити заходів, — із гордістю додала дівчина-пташка.

— Це я зрозумів, а там що відбувається? — Лост кивнув у бік співу.
— Якась дурня, — упевнено сказала дівчина-пташка. — Мене дівчата на плечі піднімали, щоб згори подивитися, бо за спинами нічого не видно. Так от, там якісь дивні люди в жовтих балахонах спочатку щось малювали довкола клітки. Потім доволі довго вимагали не боятися й не заважати священному місцю, передавати накопичену мудрість. Ще один постійно твердив, що донька таких батьків просто не може бути без таланту, і якщо вона отримає знання, то стане кимось великим, а вона боїться й намагається втекти. І як їй не соромно.
— Якась маячня, — легко оцінив чуже дозвілля Локар.
— Ще вони дякували комусь за книгу, повну таємних знань, — додала любителька постріляти з рогатки по людях. — Тільки незрозуміло кому. І ще щось казали про божественне й втрачене. Яке треба повернути у світ, бо втрачати таке недобре, і богиня ображена.
— Чудовий набір, — пробурчав Локар. — Пам’ятаю, в одному містечку під подібні слова один остаточно з’їхавший з глузду тип відкривав портал у щасливий світ. І був певен, що відкрити його можна тільки у вогні, тому підпалив власний дім. Дружина з донькою ледь встигли вибігти. А він дочекався, поки розгориться, і рвонув у полум’я, волаючи, що бачить шлях. Потім того щасливого ідіота знайшли під балками, мертвого.
— Тут, схоже, випробування проводять не на собі, — сказав Лост. — А-ну, підстав плече, теж хочу подивитися. Малеча, ви з-за цієї колони виглядали?
— Так.
— Чудово.
Локар сперечатися не став, і деякий час дівчата із задоволенням витріщалися на обох ідеальних чоловіків одночасно. Нелла на них не дивилася. Вона торкнулася колони й тепер відчувала під долонею пульсацію тепла й холоду. Таку собі невдоволену пульсацію. Що б там не пульсувало, було зрозуміло — те, що відбувається храмові не подобається. Дуже. Настільки, ніби мисливці за таємними знаннями роблять саме те, чого за жодних обставин робити не можна. І якщо цю капость не припинити, не перервати, хоч якось…
— Ну, що там? — спитала Нелла.
— Підозріло схоже на шаманський ритуал, — доповів Лост, зіскочивши з чужих плечей. — І навіть однією травичкою, потрібною для «прояснення» розуму, тхне. Хто сидить у клітці, не видно. Але підозрюю, що дитина. Клітка невелика. А ще там жінка ридає, її тримають і затуляють рота.
— Погано, — сказав Локар. — Мати, намагаючись захистити дитину, може утнути що завгодно. А тут іще храм жіночий.
— Це треба зупинити, — упевнено сказала Нелла.
— Треба, — погодився Лост і мрійливо додав: — Сюди б зараз водяника-недоучку, що вміє роняти зі стелі воду, бажано крижану. Бо з чистими плетивами особисто я ризикувати не стану. Потрібно щось матеріальне.
— Можу впустити трохи льоду та снігу з піском, у мене амулет є, — запропонував Локар.
— Потім доведеться це вимести, старі храми безладу не люблять, — попередив Лост.
— Назад зберу, — відмахнувся здоровило. — Тільки нам треба буде зробити так, щоб ці типи не продовжили шаманити.
— Зробимо, — легко сказав Лост. — У нас тут бойова чапля є. Як почне бігати по головах, верещати й роздавати копняки, всім буде не до ритуалів. А якщо ще додати одну каменеметальницю та одну закликачку мишей і щурів… зовсім весело стане.
І всміхнувся.
— Хм… — глибокодумно сказала Нелла.
— Чоловікам тут краще не битися, — пояснив котик. — За це можна й отримати. А вам храм ще й допоможе, точно захистить, а ми триматимемо щит і не дамо їм розбігтися.
— Чудовий план, — невдоволено оцінила Нелла, але сперечатися не стала. Тепла в пульсації під долонею стало більше, тож котик, напевно, мав рацію.