розділ 3

Дуже високі стосунки

Колись у Нелли була подруга. Дивна особа, якщо чесно.
З одного боку, вона щиро й пристрасно ненавиділа чоловіків як вид. Вважала, що через свою обмеженість вони всіляко заважають жінкам розкривати таланти, заганяють у зручні рамки, псують життя і доводять, що чоловіки вищі вже по народженню. Вона щиро через це страждала, намагалася знайти вихід і змінити ситуацію дуже дивними способами, ігноруючи купу фактів. Починаючи з того, що третина варти Домів — жінки, хоча воювати й захищати — зовсім не жіноча справа, до якої більшість жінок навіть не прагне. І закінчуючи тим, що на той момент серед глав Великих Домів було чотири жінки, одну з яких пошепки називали Великою Відьмою.

Водночас подруга вперто не помічала, що дурні й бездарні хлопці стають розмінною монетою в іграх Домів значно частіше, ніж такі ж бездарні дівчата. Ігнорувала дуже дивним способом. Засуджувала, що дівчатам, задля спокою й безпеки, підшукують чоловіків усередині Домів. Дівчат це цілком влаштовувало. Одні весело наставляли роги, інші — завзято будували родину, треті раптом відкривали в собі таланти, починали малювати, перетворювали сади на шедеври чи перебудовували оселі за власним смаком… Одне слово, більшість не скаржилась, а хто й був невдоволений — не соромився про це говорити. Але тій дивній особі здавалося, що всі страшенно скривджені й не менш страшенно страждають.

І це була лише половина біди. Бо з іншого боку вона страшенно заздрила тим самим дівчатам, які вдало вийшли заміж. І так заздрила, й так про це розповідала, що здавалося — ніби ті чоловіки ледь не з-під її носа вкрадені. Навіть ті, що були з Домів, які традиційно ворогували зі Стрижами, й точно не стали б одружуватись на дівчині з їхнього Дому, навіть заради великого кохання. Хіба що зовсім здуріли б.

Тож зрештою метою подруги стало: знайти прекрасного чоловіка, сховатися за його спиною і звідти плювати на тих, хто принижує жінок.
Нелла так її і не зрозуміла. Можливо, вона й сама себе не розуміла. І заплуталася у своїх бажаннях і суперечностях настільки, що вирішила взяти те, що дасть доля. А доля розсміялася й підсунула такого ж ідіота — і вони разом весело втекли в якусь пустелю. Від кого вони втікали, так ніхто і не второпав, тож і не кинувся наздоганяти — і правильно. А що сталося з подругою далі, Нелла не знала. Можливо, досі там живе, у пустелі, ховаючись невідомо від кого.

І найменше Неллі хотілося раптом помітити в собі риси тієї подруги. Усвідомити, що суперечності, які в ній оселилися, дуже схожі на ті, що терзали ту дівчину.
А винен хто?
А винен один нахабний кіт. Он сидить, усміхається всім довколишнім дівчатам. І тримає за передпліччя бідолашного Локара, якому явно некомфортно серед перевертнів.

І найгірше було навіть не те, що Нелла чудово розуміла — котик не той тип, з яким варто зв’язуватись, але все одно хотіла. Найгірше — вона взагалі не розуміла, чого хоче. Бо з одного боку його хотілося вбити, а потім весело потанцювати на трупі, вигукуючи гасла на захист усіх, кого він образив. Нелла не сумнівалась: такі точно були. І з його нахабством, самовпевненістю та зовнішністю — ще й чимало.

Одночасно — хотілося його захищати. Навіть від дівчат, котрі йому у рот заглядають, ловлячи кожне слово.
Ага. Бо ж він, певно, такий беззахисний і наївний, що без захисту однієї потомственної вартової з проблемами чи з пам’яттю, чи з головою, чи з усім одразу — ніяк не обійдеться.

А ще хотілося притиснути його до стіни й змусити зізнатись. У чомусь. Та байдуже в чому. Головне — щоб розкаявся. Сказав правду. Щоб вона хоч у чомусь була впевнена.
Хоча… не хотілося б дізнатись, що він справді тоді полював на наївну дурепу з високим статусом, аби потрапити в Дім.
І водночас не хотілося дізнатись, що він закохався з першого погляду й геть утратив голову. Бо тоді все ще гірше.

Коротше — не хотілося знати взагалі нічого. Зовсім. Бо жодна відповідь не буде хорошою.
Хотілося втекти.
І загнати Лоста в якийсь куток подалі від захоплених учнів і добряче вдарити — щоб отямився.
А потім — щоб поцілував. Як колись давно. І з усією романтикою.
Або, ну її, ту романтику. В куток можна загнати й не для того, щоб гамселити.

А ще хотілося його просто вбити. Щоб зник. Не маячив перед очима.
Ага. І підглядати теж хотілося. Бо коли підглядаєш, помічаєш купу дрібниць. Наприклад, як він усміхається лівим куточком рота, коли скептично ставиться до сказаного.

Але найстрашніше було не це. Найстрашніше — що Нелла раптом зрозуміла ту подругу. Зрозуміла, що та ніколи не брехала. Взагалі. Просто для неї всі чоловіки були такими котиками. Котрі дратують самим своїм існуванням, і водночас страшно — до жаху — що одного дня вони зникнуть.

— Він усе знав і знущався, — похмуро мовила Нелла. — Він усе пам’ятав, — поправилась, згадавши, що він не міг знати, що вона щось забула через пророслу Тьму.

А якби знав — було б простіше. І зрозуміліше.
І, мабуть, добре, що не знав. Так усе було б однозначно.
І зрозуміло.
Абсолютно все.
Добре, що не знав.

— Може, мені до цілительки душ піти? — спитала Нелла в власної руки. — Так піду, зведу бідолашну з розуму, хоч щось зроблю. І ці дівчата ще… усміхаються. Піду, поусміхаюся Локару. Може, хоч він утече. Прекрасний план. Ненавиджу велетенських нахабних котів. Без них спокійніше. Треба триматися подалі. Мені ще основи доучувати, а я тут сиджу…

Нелла глибоко вдихнула, на мить заплющила очі, а тоді просто підвелася й пішла. Вчитися. Бо сидіти біля вікна, спостерігаючи, як Лост у черговий раз намагається донести до своїх підопічних якісь елементарні істини — ну що може бути дурніше?

Хоча Лост, якщо подумати, молодець. Пояснити щось цим дівчатам, мабуть, куди складніше, ніж юним вартовим. Про перевертнів Неллі вже розповідали — різні люди й навіть інші перевертні. І тепер вона знала, що Лост справді великий молодець. Передусім тому, що поряд із цими дівчатами він завжди спокійний і зібраний. Спокійний і зібраний навіть тоді, коли вони ставлять безглузді запитання або вчиняють відверті дурниці. Він пояснює, переконує, дає завдання, заспокоює, розважає й вчасно зупиняє, притискаючи їх своєю волею — якої у нього зараз значно більше, ніж у них усіх разом.