Інтерлюдія

Тиша й спокій

З погляду людини, що виходила з дому ночами й дуже рідко — вдень… хоча, навіть удень вона ховала обличчя. Не наївно, не затіняючи його каптурами, не прикидаючись одним із тих, хто говорить з богинею Варією, бо за правилами належало прикривати обличчя. Так маскуються хіба що повні ідіоти. У спеку каптури виглядають особливо безглуздо. А ті, хто говорить із богинею, — суворі й мало чим зайняті люди, тож вони неодмінно докладуть зусиль і знайдуть того, хто посмів носити їхній знак відмінності, не маючи на те жодного права.

Тож чоловік, що мешкав у будинку на одній із вулиць, де живуть люди середнього достатку — досить зайняті, щоб не лізти одне одному в справи, — маскувався інакше. Одягав жіночу сукню, а на обличчя накидав ілюзію з тих, якими деякі не дуже розумні красуні намагаються приховати зморшки, довжину носа чи щось іще, що їм у собі не подобалося. Ефекту, звісно, досягали зовсім не того, на який сподівалися: рано чи пізно знайомі — серед яких обов’язково знаходився маг, що бачив ці ілюзії наскрізь — розповідали про обман.

За кілька років життя на цій вулиці чоловік звик носити сукні. Навчився ігнорувати тих, кого хотілося порвати на шматки й згодувати свиням, переконуючи себе, що ще не час, що не варто ризикувати великим заради помсти дріб’язковому. Якось він уже ризикнув… і що в результаті? Тільки дивом повернувся додому, тепер виходить на вулицю перевдягненим у жінку, ледь не втратив дар — лишився хіба що відгомін. Зрештою потроху звик користуватись амулетами й накопичувачами. І призвичаївся до думки, що все ще можна повернути. Якось.

Он той рудий, з родичами кікх-хей, зумів же якось повернути силу — значить, це можливо. І байдуже, що випадки різні. Той дурень випив якусь підсилюючу гидоту… хоча що йому, слабаку, ще залишалося?

А йому довелося вичерпати себе до дна, спалити частину осередка, в котрому зберігався дар мага, — тільки щоб вижити й дотягнутися бодай до якогось світу, а не залишитися навіки чимось схожим на шкільну Привратницю.

І він таки дотягнувся.
І навіть зумів повернутись, знайшовши тямущих помічників, яким також хотілося сили. І не дякував за це жодним богам. Був певен: упорався сам, більше нікому нічого не винен. І все, що отримає, — тільки для себе. А колишні господарі хай і далі сидять у своєму безчассі.

І, до речі, тому самому рудому родичу кікх-хей він мстити не збирався. Бо саме завдяки йому ті господарі стали колишніми, й більше не мали над ним влади.

І світові мстити не збирався. Розумів, що світ — надто великий і сильний. А може, навіть занадто старий. Пережив стількох месників, що ще одному й лізти не варто. Втрачати знову він не збирався.

І навіть усім тим, кого так кортіло роздерти, він мстити не буде. Занадто вони дрібні. Нехай живуть, нехай дивляться. І колись неодмінно дізнаються, ким він став. І усвідомлять власну нікчемність.

Єдине, що справді його зараз дратувало, — це затяжний спокій. Бо минули вже ті часи, коли він сам намагався викликати бурю. Ні, дякую. Місце, де починається буря, надто легко знайти, а там — люди. А люди йому потрібні. Тож доводилося чекати, поки бурю влаштує хтось інший. Та нехай навіть не бурю, хай хоч хвилі, які спотворять це дзеркало. Тоді можна буде діяти — ховаючись у хвилях.

А дзеркало лишалося дзеркалом.
І довкола панували тиша й спокій.

Цей спокій не порушило навіть грандіозне весілля сина кор-графа з донькою чоловіка, який от-от мав отримати такий самий титул. Хоча, певно, світ іще не бачив весілля більш абсурдного — насамперед через набір гостей. Серед них були як вельможні й знатні, так і ті, кому, здавалося б, зовсім не місце на такому святі. Наприклад, трійця похмурих прикордонників, купа безрідних магів і навіть одна немолода жінка — то чи шаманка, чи ні, — яка дивилася на наречену з дивною посмішкою, а потім довго з нею про щось розмовляла наодинці. Після тієї розмови наречена ходила щаслива-прещаслива і навіть часом посміхалася недоречно.

Не порушила тиші й поява дракона-перевертня, який, до речі, теж був на весіллі — хоча, ймовірно, з’явився не заради нього. Він приїхав, залишив у школі магії ще двох дівчат на додачу до тих, що вже там були, і всучив мішок з невідомим вмістом зілляварам та алхімікам. Що було всередині — достеменно з’ясувати не вдалося, але факт, що після цього корпуси і тих, і інших деякий час стояли догори дригом, а іспити ледь не зірвали — незаперечний. І людина, що жила на вулиці для середнього класу, навіть скаргу написала королівським дізнавачам, підозрюючи щось страшне й небезпечне. Нехай, мовляв, розбираються, збурюють воду, здіймають хвилі, аби це кляте дзеркало хоч трохи розхиталося й перетворилося на розбурхане море.

Та, на жаль, дізнавачі приїхали, поговорили з магістрами — і поїхали. Один навіть попросив, якщо експеримент вдасться, поділитися результатами, бо в нього, бачте, стара, недолікована вчасно рана, яка досі часом болить.

Трохи розбурхала воду погоня скаженої дівчини за перевертнем. Але лише трохи, та й давно то було. Щось серйозне вдіяти не встигли. Жителі столиці надто вже звикли до витівок студентів.

І, як на зло, ніхто не тягнув до міста нічого небезпечного — і не збирався. Кладошукач, на якого покладали великі надії, взяв — і чесно зізнався, хто він такий. Тепер він облаштовувався в школі, ведучи розумні бесіди з аспірантами й паралельно намагаючись зрозуміти, до якого з магістрів проситися в учні. Нахабства одразу заговорити з магістрами й вибирати самому в нього не вистачило. А шкода. Могло б вийти дуже цікаво і навіть багатообіцяюче — особливо якби магістри й справді почали боротьбу за нього. Тема порталів справді захоплива. Її вже й не вкрадеш — вона офіційно оформлена, опис передано до королівського архіву. Тож кого б він не обрав, решті доведеться брати участь і допомагати — добровільно. І вони це робитимуть. Бо цікаво. І бо їхні імена будуть згадані поруч із тим, що саме вони зробили корисного.