Пролог

Лост сидів у кріслі біля вікна. І сидів він дуже зручно, треба сказати — підсунув крісло майже впритул, закинув ноги на підвіконня і читав, прислухаючись до радісного цвірінькання пташок. Чому вони радіють, Лост гадки не мав, але знав напевно: варто тональності змінитися, якщо в щебет вплетуться надто часті змахування крил — значить, хтось знову крадеться до другого лікувального дому.

А крастися сюди могли дуже різні особи. Від дивакуватих учнів, які чомусь вирішили, що розпитати перевертня про перевертнів, аби перездати тему — чудова ідея, до представників купців із надзвичайно вигідними пропозиціями. Вигідними, звісно, їм. І вони щиро дивувалися, коли Лост відмовляв, особисто випроваджував їх за ворота школи й просив варту більше таких типів не пускати.

Крім цих крайнощів, до будиночка забігали діти, яким хтось розповів, ніби тут спить казкова красуня. І хоч бойова чапля й справді була гарна, але не настільки, щоб підозрювати в ній принцесу з казки. Та й не збігалася вона з описом. Не така вже й білошкіра, як належало б тій красуні, і очі в Нелли були не кольору синього льоду, а теплого горіха. І волосся не чорне, як ніч, а темне з рудим відблиском на сонці. Загалом, якщо хтось сподівався побачити ту саму принцесу, яку її мати випросила у зими, захопившись сніговим полем у місячному сяйві, — його чекало розчарування.

Ще до будиночка ходили підлеглі бойової чаплі з тужливими питаннями: чи не час прокидатися улюбленому керівництву? Лікарі ходили, це й так зрозуміло. Навідувалися знайомі — і Неллині, яких вона якось примудрилася нажити, і ті, що чергували біля сплячої красуні. А чергували — ті, хто побував коло каменя, біля якого вона прилягла подрімати… та й досі не прокинулася, хоча минуло вже майже сім днів. Розповідати стороннім про розмову з богами ніхто не наважився. Магістри, звісно, доповіли тим, кому треба, але ж не усім підряд. А без чудесної історії про чергову появу Червоного Воїна й Білої Чарівниці, ще й у чужому світі — пояснити Неллі, що з нею трапилось, навряд чи вдасться. А там ще й провали в пам’яті можуть вилізти.

Тож залишалося тільки чергувати, чекати, коли вона прокинеться, і радіти, що в школі є свої лікарі, які можуть подбати про бойову чаплю. А то якби довелося везти її до міської лікарні — проблем було б удосталь. І з лікарнею, і з чергуванням, і з турботливими підлеглими, котрим там навряд дозволили б шастати туди-сюди.

Правда, про прихід деяких особистостей пташки не попереджали. Мабуть, вважали, що на них звертати увагу не варто. Чим дівчата й користувалися. Добре хоч не зі злими намірами. Частина з них уперто носила їжу тим, хто чергував біля сплячої красуні, і Лост щиро здивувався, що годували не тільки його. Інші приносили новини, бігали з дорученнями лікарів і встигли притягти кілька букетів, зібраних власноруч, заявивши, що квіти дівчатам завжди на користь.

Загалом, поки Лост стеріг сплячу Неллу, його юні підопічні знайшли собі справу. І першого ж дня він настільки здивувався, що навіть порекомендував їм корисні для перевертнів книги. А потім замислився — і зрозумів, що відбувається щось дивне. Томія заспокоювала, мовляв, дівчата просто в захваті від того, як мужньо він на собі тягнув бойову чаплю. Але Лост усе одно не міг позбутись відчуття, що вони щось замислили.

— Ти все знав, — голос за спиною пролунав дуже несподівано, та ще й був він хрипкий і незадоволений. — Знав і нічого мені не сказав!

Лост прибрав ноги з підвіконня, акуратно закрив книжку і тільки тоді озирнувся.

— Ти все знав! — повторила Нелла, яка вже встигла прокинутись і навіть тихцем сісти, тримаючи ковдру біля грудей так, ніби спала оголеною або ж не довіряла тоненькій лляній сорочці. — Ти все знав і не сказав!

Лост трохи подумав і глибокодумно мовив:

— Гм…

А раптом вона має на увазі щось таке, в чому краще не зізнаватися? Почнеш каятись, а виявиться, що не те, не там і взагалі ще щось додатково згадав.

— Гм?! — перепитала дівчина і подарувала йому погляд, з яким зазвичай запускають бойову магію. — Ти все знав і знущався!

— Що саме я знав? — поцікавився Лост, намагаючись непомітно вмоститися так, щоб у разі чого легко зіскочити. А ще краще — вистрибнути у вікно. Вона ж не буде гнатися за ним у коротенькій сорочці? Хоча це ж бойова чапля…

— Ти знав, що то був ти! Я ж забула, а ти знав! І мовчав! Знущався! Мстив, так?!

Лост чесно намагався пригадати, що він там знав і за що міг би мстити. Крісло, як на зло, виявилося надто зручним і не розрахованим на швидке підхоплення. Пташки щебетали все так само весело, а він мав думати: що, чому, кому і за що?

— А, забула! — нарешті до нього дійшло, про що саме йдеться. Що він мав би зрозуміти одразу, але не зрозумів — бо вже звик, що його давно не впізнають і ніколи вже не впізнають. — Розумієш, тут таке діло… Я ж якраз тому й чергую, і з радістю тобі все розповім.

— Ти знав і знущався! — вереснула Нелла так, що навіть пташки замовкли, ошелешено. — Знущався! Мстив! І знущався!

— Я не мстив! — гаркнув у відповідь Лост. Ще крику бойової чаплі йому бракувало для повного щастя.

І можливо, вона б вгамувалась. Якби він сам не засумнівався — а чи не мстив він таки? Бо дражнити бойову чаплю… це ж справді весело. І, мабуть, ці сумніви відбилися в нього на обличчі.

— Ах ти ж!.. — прошипіла Нелла і кинулася на нього — стрімко, як змія. Але не врахувала ковдри, заплуталась у ній ногами, спробувала вхопитися лівою рукою то за край вузького ліжка, то за простирадло… і з гуркотом гепнула обличчям донизу. І задригала ногами, визволившись із ковдри.

Лост завмер. Потім повільно підвівся з крісла, сперся рукою на підвіконня і тихо спитав:

— Ти жива?

— Ти знав і знущався! — повторила улюблену фразу бойова чапля. Трохи подумала. І впевнено додала: — Уб’ю!

І Лост повірив. Настільки, що не чекаючи, поки вона підведеться, перескочив через підвіконня, різко рвонув праворуч, щоб його не було видно, і бадьоро подався до воріт.