розділ 23

Чи готовий світ виконати твої бажання?

Перший крок був легким. Він був просто кроком.

А ось дивний шум на межі слуху Лост почав чути вже після того, як зробив другий крок. Шум, схожий на шелест хвиль. Або на голоси натовпу, що зливаються воєдино, котрий знаходиться десь недостатньо далеко, щоб його взагалі не чути і недостатньо близько, щоб розібрати, що там говорять. А ще другий крок приніс із собою страх. Відчуття, що далі краще не йти, далі буде щось не те щоб погане, скоріше здатне щось змінити, а то й перевернути взагалі все з ніг на голову.

Лост повів плечем, намагаючись позбутися цього відчуття. Притиснув волею кота, котрий бажав вибратися назовні і щось зробити. А потім глибоко вдихнув і зробив ще один крок.

А йому назустріч зробила крок туманна постать. Огорнула його, смикнула відразу на всі боки, змусивши на мить загубитися в просторі і відчути порожнечу під ногами. А потім зникла і Лост замість каменю, до якого йшов, побачив дивовижний краєвид. Нічний. Бачив його звідкись зверху. Причому, якось дивно, одразу кілька картин та одночасно одну.

Він бачив гори, чорні, на тлі червонувато-сизого вечірнього неба. Бачив врізаний в одну з гір замок, чиї шпилі височіли над горою. І замок чомусь був значно світлішим за гір. Наче сам себе ось так умів висвітлювати, просто, щоб виділятися, але щоб не було помітно заграви над темними горами. Ще Лост бачив дівчину, що сиділа у вікні і явно когось виглядала. І не одразу її впізнав. Тому що сукня була надто ошатною і незвичною для бойової чаплі. Та й уся вона була якась не така.

Дівчина, що сиділа в тому вікні, точно не стала б ганятися за одним котом по місту. Вона б лише глянула на присутніх чоловіків, і вони побігли б замість неї, навіть нічого не питаючи. І напевно прибили б бідного, практично ні в чому не винного перевертня.

Ще Лост бачив двір перед замком. В якому гордо гарцював на коні вершник, одягнений під Локара. Плащ із капюшоном він точно в нього вкрав. А ось незрозумілу палицю з каменем в верхівці, котрий світився, потяг уже у того самого бога, що і майстер Росно.

— І що б це означало? — спитав Лост, не наважуючись зробити ще одного кроку. А то раптом у цей краєвид потрапиш, вибирайся потім із нього. Пейзаж Лосту і так не подобався. Фальшивий був краєвид, хоч він і не розумів у чому фальш, ну, якщо не враховувати Неллу у сукні.

Шум моря тим часом наростав, а потім почав дробитися на окремі слова та фрази:

— … повелитель темряви…

— … твоя… ніжна, ласкава… не суперечити…

— …сила…

— Нікуди не дінеться.

— …все твоє…

— …легко…

Ось за останнє слово Лост і зачепився. Легко. Все просто. Візьми в руки палицю з камінцем і командуй стихією. Хочеш собі жінку, ну бери, темрява їй так заморочить голову, що вона й не зрозуміє, що до тебе в неї було ще щось. І ні, вона тебе не вибере, хто її питатиме? І з силою роби що хочеш, хоч гори розсовуй, хоч Домам помстися за все хороше, а хоч світ перероби. У темряви воно легко — переробити.

Візьми в руки палицю і тобі більше не знадобиться боротися і домагатися, враховувати і ухилятися, інтригувати і довго думати. Отримаєш усе й одразу.

— Та йдіть ви, — пробурмотів Лост. — Запропонуйте ще мені підпорядкування на всіх накласти, щоб напевно.

В обличчя подивилася холодна цікавість.

Цікава мошка, лапками сучить, має свою думку. Дурну думку. Так буде краще і простіше.

— І булочки з медом самі в рот застрибувати будуть, — сказав Лост, струснув головою, змащуючи чергові уривки фраз, що лізли в голову, і ступив уперед з сильним бажанням розтоптати благосний, як виявилося, пейзаж.

А ще подумалося, що той, обдарований темрявою предок, мав дивні уявлення про потрібних жінок і здобич.

— От навіщо мені лялька без волі й розуму, яка навіть не знає, що обрала саме мене, що я для неї цінніший, ніж щось інше? — спитав у туманної фігури, що знову виросла на шляху.

— Легко, — прошепотіла постать і розтанула.

— Так, підпорядкування теж легко, — не став сперечатися Лост.

Навколо колихалася темрява. Та сама, обіцяна Мірчем. В'язка, як сироп. З неї хотілося якнайшвидше вибратися і точно не хотілося йти далі в її глибини. Лост навіть не дуже розумів, чому. А кіт здибив шерсть і приготувався захищатися, наче хтось міг витягти його з людини, всупереч волі як цієї людини і кота.

— Хм, — сказав Лост.

Темрява колихнулася і потяглася до нього. Стало відверто моторошно, а кіт тихо забурчав, попереджаючи.

— Сила, небувала сила, тільки візьми…

— Ну, що за маячня? Це пастка на ідіота, на зразок спадкоємця Марука? Ось він почув би, що сила, схопився б обома руками.

Темрява знову захиталася і, здається, задумалася.

— Розуміння, — прошелестіла вона і різко зникла.

А перед самим носом Лоста опинився камінь із відбитком долоні.

— А ось у мене ніякого розуміння немає, — зізнався Лост. — Володарем темряви стає той, хто не бажає її сили? Чи розуміє, що хапатися за таку небезпечну штуку не варто? Чи що? Чи це у того предка було таке почуття гумору? І над тим, хто побажав присвоїти темряву, потім довго сміялися? А Мірч був головним залякувачем претендентів? Чи це варту лякали, а старшу гілку спокушали? Теж якось не надто переконливо… Щось мені це подобається все менше і менше.

Торкатися каменю не хотілося, як і темряву. Він був на вигляд шорстким і в підозрілих плямах. Наче його час від часу поливали кров'ю, і вона місцями успішно ввібралася в нього.

Або ця штука тягла кров із тих, хто ризикував до неї доторкнутися.

— А вибору в мене немає, — пробурчав Лост і, знову притиснувши кота, що заворушився, поклав долоню на відбиток.

Як не дивно, нічого не сталося. Загалом нічого. Під долонею просто був камінь, звичайний. Ні темрява, ні шепіт не з'явились. Жодних нових відчуттів, до речі, теж. Лост трохи постояв, так нічого й не дочекався, а потім забрав руку.