розділ 14

Рішучі чоловіки

Веріхана завжди знала, що будь-який чоловік здатен на ідіотизм. Навіть не так. Насправді будь-який чоловік за цей ідіотизм схопиться обома руками, якщо в нього буде можливість. І вважати свої дії вони будуть героїзмом, ознаками мужності, розвагою, дослідженням, науковим досвідом… та будь-чим, тільки не тим, чим воно є насправді.

А Локар деякий час здавався їй розумним, спокійним і надійним. Ну, було в ньому щось таке, що з’являлося бажання придивитися, підійти ближче, принюхатися, а потім ще й потертися щокою об плече, з натяком так. Останнє, звичайно, було бажанням кішки, а зовсім не людину, але воно нічого не змінювало. Ця кішка, попри прислів'я, була вкрай перебірлива, коли справа стосувалася чоловіків. І навіть якщо чоловіки їй подобалися, вона ставилася до них по-різному. Он Лоста хотілося захистити і погладити по голові, і виникло це бажання ще до того, як Веріхана дізналася, що в нього ніколи не було матері. Одному лінивому ховраху хотілося відвісити копняка, завжди хотілося, навіть якщо він не намагався ховатися від роботи. Тому що дай йому тільки волю, розляжеться на сонечку до верху пузом і чекатиме, поки поряд виросте казкове дерево і почне кидати йому в рот пироги з різноманітними начинками. Фальшивого дракона Яніра час від часу дуже хотілося торкнутися до м'якою котячою лапою, просто щоб переконатися, що він там все ще живий і не перетворився непомітно на пам'ятник. Якось він примудрявся мати такий вигляд.

Так, а об плече Локара хотілося потертися щокою. А потім розвернутися і обшипіти всіх жінок, які з якоїсь причини підійшли до нього надто близько. Локар відчувався як здобич, знатна така здобич, котру обов'язково хтось спробує відібрати.

І, мабуть, добре, що він про це не здогадувався. Веріхана підозрювала, що тільки поки що, бо він був розумним і мав дивний дар. А ще вона сильно підозрювала, що він не чинитиме опір своєму щастю. Просто їй поки що було не до того, інших проблем повно. Та й загалом, їй це щастя потрібне? Чоловіки рано чи пізно все одно роблять ідіотизм і приносять проблеми, і нікуди від цього не подітися.

А ще Веріхана підозрювала, що чим кращий чоловік, тим його ідіотизм буде грандіознішим. Ну, не стане той самий Лост розмінюватися на щось незначне. Якщо вже робити дурниці, то тільки так, щоб поряд з’явилася красуня з умінням розуміти дійсність тільки коли захоче. Щоб повз пробігли якісь боги, яким щось треба. І щоб порятунком світу зайнятися, того, який йому досі був не дуже дорогий. Епічний набір. Мов незапланованої котячої шкури йому здалося мало. Життя раптом встигло стати нудним, і довелося шукати в ньому нове різноманіття.

Загалом, за всіма параметрами, Локар теж не повинен був задовольнятися дрібницями і створити щось не менш грандіозне. Наприклад, почати відчувати саморобну відмичку для місцевих порталів, у незрозуміло якому підземеллі, при тому, що ці портали мало того, що незрозуміло куди ведуть, та ще й туди, де напевно виявляться противники. Добре, якщо вони там мирно обідають, а можуть і в засідці сидіти. Ну, раптом вони зуміли додуматися до ідеї, що Локар ці портали візьме і відкриватиме?

Точніше, він відкриватиме один, той, до якого вели сліди.

А найгірше, Веріхана, замість того, щоб настукати ненормальному експериментатору по руках і припинити неподобство, спочатку, як романтична дурепа милувалася профілем зосередженого чоловіка, не задумавшись про те, на чому він там так зосередився. Потім якийсь час сперечалася. А потім стало пізно, бо за час суперечки саморобна відмичка на основі місцевого артефакту взяла та спрацювала.

— Ми можемо туди не ходити, — винуватим тоном сказав Локар, коли портал стабілізувався.

Веріхана обдарувала його сердитим поглядом. І ні, пропозиція була непогана. Але швидше за все вже пізно щось змінювати. Ну, не можуть з того боку не помітити, що їхній стаціонарний портал хтось узяв та відкрив. І вони обов'язково зацікавляться хто. Тож елемент несподіванки втрачено і замість цієї втрати треба хоч щось отримати.

— Якщо що, одразу біжимо, ніяких боїв, зрозумів? — похмуро запитала Веріхана.

Локар кивнув.

А решта промовчали, розумно вирішивши не привертати до себе увагу розлюченої кішки.

І ні, на них там не чекали. Поява чужинців взагалі викликала ажіотаж, біганину та крики. Ось тільки кому від цього легше, якщо один любитель-експериментатор життєрадісно репетує просто у вухо, що треба перекрити виходи, поки не розбіглися. Хтось за спиною вимагає шукати чиїхось родичів. А хтось інший наказує поспішати, бо скоро з'явиться хтось здатний припинити бардак та паніку і тоді доведеться битися, а Веріхана не веліла.

— Чоловіки, — похмуро промовила ця сама Веріхана і тріснула каблуком по коліну якогось здорованя. Дуже вдало він стояв.

А потім здивовано спостерігала за тим, як цей здоровань сідає, де стояв і починає плакати.

***

Дармі відчайдушно боявся і так само відчайдушно храбрився. А ще він щосили намагався заспокоїтися. І все це позначалося на його обличчі.

Натомість він не ставив запитань. Просто йшов. І це вже можна було приписати до його переваг. Бо сам Лост не втримався б. І спробував з'ясувати, з якої радості супутник збирається торгуватися з одним старим маразматиком, а особливо що хоче йому запропонувати.

Лост кинув на Даремі погляд, переконався, що нічого не змінилося, і ворухнув вусами. По землях Дому Роп'янки вони бродили вже досить довго, але поки що нікого не зустріли. Чи цей Дім встиг за кілька років остаточно обезлюдніти, чи всі побігли ловити наймачів Дармі.

— Може, покричати і хтось прийде? — задумливо спитав сам Лост.

Дармі здивовано подивився на нього, ніби тільки зараз раптом виявив, що кіт уміє розмовляти.

— Якщо подумати, то мене сюди спеціально закинули. Ну, не вірю я в такі збіги. Спеціально відвели трохи убік від бойової чаплі… добре хоч із пастки вивели. Загалом, якщо мені треба поговорити зі старим Роп'янкою, могли б назустріч відправити тих, хто мене відведе. Я ж правий?