розділ 13

Досі шляхи великих кішок

Життя неодноразово вчило Веріхану, що навіть посекундно розплановані справи мають властивість йти, як їм заманеться, ламаючи всі ці плани і змушуючи імпровізувати. Тож вона була готова. Як їй здавалося, до всього.

Та й план був без особливих труднощів, тих, завдяки яким плани і не спрацьовують. І пунктів у ньому було небагато.

Біріх повинен зайти в пастку, а там за обставинами — або негайно його витягувати, якщо вона все ж таки вбиває, або чекати на тих, хто забере знерухомленого перевертня.

Якщо забрали, йти слідом, доки кудись не прийдуть. А там знову за обставинами — або рятувати, або ловити, дивлячись, скільки обставин наприкінці шляху виявиться. Ну, ще можна було подивитися і покликати допомогу.

Власне це і був весь план, який передбачав, що під цим містом, як і під безліччю інших, існує система з'єднаних один з одним підземель, якими піти можна досить далеко від місця упіймання перевертня-добровольця.

А що сталося в результаті? Та повна нісенітниця вийшла.

І ні, підвал вони таки знайшли. З підвалу забирати перевертня атакованого чимось підозріло схожим на пітьму і прийшли. Причому та пітьма була не така й страшна, напевно, якби Біріх вирішив прогулятися по порозі будинку під потужними щитами, нічого б йому не було. І тут уже було незрозуміло, чи той, хто вирішив полювати на перевертнів, був такої невисокої про них думки, чи надто високої про свою пастку. Ну, може йому порівнювати її, не було з чим.

Біріха затягли до будинку два типи анекдотичної зовнішності — один низький і товстий, другий худий як тріска і височенний настільки, що у двері проходив, згинаючи голову. Ховати свої сліди вони чи не вміли, чи не розуміли, що їх треба ховати. Може цих типів тут про всяк випадок залишили, з наказом забрати потерпілих з порога, якщо навколо не буде їх цілком бадьорих друзів, та й самих потерпілих буде не більше двох.

Хоча хто знає, що могло спасти на думку колишньому викладачеві? А може, й зовсім не йому, може в нього там помічник є, безмежно самостійний і дуже розумний, як він сам про себе думає.

Загалом, Біріха поцупили. Доперли до підвалу, вхід до якого, як виявилося, був чудово замаскований фальшивою шафою — на вигляд вона була велика і важка, з тих, які з місця зрушити навіть Локар не зможе. А насправді виявився легким, мабуть, порожнистим, і легко піднімався разом з люком, а потім разом з ним зсувався вбік. І ніякого іншого захисту крім цієї фальшивої шафи у входу до підвалу не було.

Але радіти цьому було не варто.

Тому, що не можна радіти заздалегідь, життя теж Веріхану вчило неодноразово. Але ця наука, на жаль, спрацьовувала не завжди, залишаючи надію на те, що не спрацює і цього разу. Тому, коли було вирішено, що пройшло достатньо часу, щоб викрадачі Біріха відтягли його досить далеко і вже не побачать переслідувачів, ніхто особливих проблем не очікував.

Шафу з люком зрушили, а потім поставили всю цю композицію на місце.

Сліди цього разу ніхто й не подумав маскувати, тож ними пройшли запросто.

Коли вони підозріло посвіжіли за відчуттями Веріхани, Локар повернув своє ілюзорне маскування.

А потім вони всією дружною та добре замаскованою компанією дійшли до того місця. Найбільше воно нагадувало зал якогось підземного храму. Підлога вистелена золотистою плиткою. Стіни — білий камінь, яким в'ються чорні виноградні лози, викладені дрібними плоскими камінчиками. У центрі красується незрозуміла споруда, схожа на вівтар. Ну, або один з тих каменів, на які покладають руки наречені. Купол хоч і не високий, але гарний, з чорними геометричними візерунками на золотистому тлі.

І все б нічого, якби в цьому приміщенні було більше однієї двері і не було трьох арок, присобачених до протилежної стіни, що начебто нікуди не ведуть.

— Портальні арки, так? — незрозуміло в кого запитав Локар, який дуже цікавився цією темою. — Я схожі бачив у одному храмі, у містечку на Мертвих Землях. Потім шукав інформацію, але нічого, крім легенд про те, що через ці арки торгували з народом чужих богів, нічого не знайшов.

Веріхана обдарувала його сердитим поглядом. Але питати, що він тепер має намір робити з цим відкриттям, не стала. Хоч дуже хотілося.

***

А в цей час одна дівчина стояла і дивилася на порожнє місце. На те порожнє місце, де мав з'явитися котик. Якщо вірити відчуттям, просто мав з'явитися. Але чомусь не з'явився, хоч пастка зникла, наче її й не було.

***

Проте котик теж сидів і дивився.

Падіння в бездонну прірву закінчилося різко. І закінчилося воно, на щастя, зовсім не зіткненням із її дном. Дна у цієї прірви насправді не було. Та й сама прірва була обманом почуттів, які не зуміли впоратися з порталом, що обдурив їх.

— Все-таки треба було йти трохи правіше, не дарма так здавалося, — пробурчав Лост, проморгавшись, дочекавшись поки вгамується запаморочення і, нарешті, роздивившись краєвид.

Пейзаж не надихав. Втім, і про те, що все зовсім погано не волав. Звичайне поле. Лост не сильно розбирався в тому, що на цих полях сіють, тож рости на ньому могла хоч пшениця, хоч ячмінь, а хоч і щось екзотичніше. Все це бадилля йому було на одне обличчя. Не лікарські ж рослини і тим більше не магічні. Сенс ними цікавитись?

Вдалині за полем з одного боку виднівся ліс, з підозрілим серпанком над верхівками. Чи там пожежа, чи залишки туману ніяк не пропадуть, чи хтось щось підпалив на якійсь галявині, щось дуже димне. В інших напрямках здавалося, що поле тягнеться до самого горизонту. А це навряд. Тож з тих боків взагалі могло бути будь-що. Може, там, на півдорозі, грандіозний яр, на дні якого розташувалося ціле місто. Та й ті, хто засіяв поле, десь поблизу мають жити. Не стануть вони своє зерно везти до дому кілька діб. І порталами для його доставки навряд користуватимуться.

Загалом, ситуація була така собі.

З одного боку, в гості до того, хто і влаштував пастку, він не потрапив.