розділ 7

Пошуки та пошуки

Літати на драконі Іржині дуже сподобалося. А ось супутники її захоплення чомусь не поділяли. Той, що молодший, взагалі сидів блідий-блідий, у прозелень, і час від часу клацав пальцями, активуючи якесь плетіння. Іржина підозрювала, щоб стримувало нудоту.

Той, що старший, бурмотів щось загадкове про неможливість польоту дракона. Мовляв, дракон великий, крила для такої маси замалі, а магії він не відчував. А дракон усупереч цим словам продовжував летіти. Причому туди, куди треба було. Немов запам'ятав мапу, на якій шукали потрібний палац, і тепер без особливих зусиль зіставляв з нею все, що бачив унизу.

Загалом, на думку Іржин, дракони були дивними, але цікавими істотами. І літати на них було чудово. Вона навіть вперше пошкодувала, що давно не безглузде дівчисько, а жінкам у її віці вищати від захоплення, розкидати руки і закидати голову — непристойно.

Та й безглуздо вона виглядатиме. А виглядати безглуздо Іржина дуже не любила.

І чому ця діва-дракона раніше не з'явилася?

***

Іржина вгадала. Рінге справді захитало на спині дракона. І найгірше, що він цього від себе не очікував і в тому, що не зганьбиться подібним способом, був чомусь певен. Найбільше йому зараз хотілося попросити дракона повернутися і посадити собі на спину когось іншого. Але просити було пізно, надто далеко вони встигли полетіти. Та й не міг він попросити. Не тоді, коли на цьому ж драконі сидить жінка похилого віку і явно одержує від польоту задоволення.

На додачу до дракона, на крила якого Рінге намагався не дивитись, бо від їхніх повільних і плавних рухів ставало ще гірше, йому не пощастило з колегою. Дуже товариським колегою, як виявилося, хоча досі Рінге був упевнений, що магістр Ведеро захоплений наукою тихоня, з якого слово не витягнеш. А тут на тобі, потягнуло його поговорити про драконові дива. Наче й так не зрозуміло, що у цих ящірок просто якась своя магія, яку люди не бачать і не відчувають. І не здатні нею користуватися.

На щастя.

Рінге так здавалося.

— А он там, схоже, палац, — вирішив змінити тему балакучий магістр і некрасиво вказав на щось пальцем.

— Ні, це стара казарма. Точніше, руїни казарми, — спокійно сказала Іржина, посміхнувшись магістру, як до улюбленому і дуже допитливому онуку. — Палац трохи далі. Він світлий, із такого, жовтуватого каменю, через що здається теплим і світним.

— Гарний, мабуть, — практично простогнав Рінге, бо прокляте виховання вимагало поговорити з немолодою тітонькою, щоб вона не образилася.

— Так, гарний, — підтвердила Іржина.

— Був, — припечатав магістр Ведеро, який знову першим побачив чергову споруду.

Іржина почала вдивлятися вперед, намагаючись зрозуміти, що там трапилося з палацом за той час, поки до нього не міг ніхто досить близько підійти, щоб розгледіти до ладу за деревами парку. І на перший погляд здавалося, що нічого. А потім сам палац і частина парку починали якось дивно плисти і перемішуватися один з одним, наче раптом стали рідкими. Або це повітря над ними створювало ілюзії.

Рінге теж роздивився цю небачену красу і поспішно клацнув пальцями, тому що різко посилена нудота і запаморочення були недоречні в цей момент.

Ведеро тихо вилаявся.

— Це ж не темрява, — сказав Рінге, який за часів бурхливої ​​молодості заходив на землі колишніх Темних королівств. — Воно не таке на вигляд. Воно наче поїдає простір і змінює його для себе. Причому не так і швидко, насправді. Інакше ніхто не встигав би ставити кордон. Адже там спочатку потрібно зібрати компанію фахівців, налаштуватися.

— Це не темрява. Це більше схоже на той обмежений простір, в якому колись один ідіот змішав цю темряву з грибницею бджоловів. Але не воно, щось інше, просто схоже, — озвався Ведеро, але не став говорити про те, як весело проходив практику поблизу цього простору, і як їм усім довелося витягувати звідти бовдура, який додумався прив'язати себе мотузком за дерево, перш ніж перейти Кордон. Вони тягли, а те, що, як виявилося потім, було лише скаліченою бджоловською грибницею, не віддавало. А коли витягли, йолоп виявився не в собі і плямистим. І якщо розум, не без допомоги цілителів душ, таки прийшов у норму, то чудові сині та червоні плями та людина досі маскує ілюзіями. Хоча його дружині, ось дивна особа, вони подобаються.

А внизу хвиля-палац, що повільно наповзала на парк, ніби натрапила на якусь перешкоду і стала так само повільно відповзати, захоплюючи за собою дерева, розтягуючи їх так, ніби вони були алхімічним матеріалом гумою, який нещодавно винайшли кікх-хей.

— Може й тут бджоли примудрилися свою грибницю загубити? — задумливо спитав Рінге.

— Ну, так, разом із личинками, а місцеві маги так з ними дружили, що сховали діток, причому саме тут, — пробурчав Ведеро. — Це щось інше, але дуже подібне. І підозрюю, що теж щось призначене для захисту, просто воно працює неправильно через те, що або виявилося не там, де треба, або хтось щось зробив не так, як треба було.

— Він провів той ритуал, — глухо сказала Іржина. — Цей божевільний провів той ритуал.

— Що за ритуал? — спитав Рінге.

Жінка задумливо подивилася на нього. Потім перевела погляд на Ведеро і дивно посміхнулася.

— Воно мало захищати, — сказала. — Захищати нашу землю, доки прийде гідний спадкоємець. Це дуже старий обряд. З тих часів, коли ми ледь не вимерли. Коли нас мало не вбила чергова війна з іншими Домами. Отоді цей ритуал і вигадали. І провели. І цей захист мав розвернутися саме в той момент, коли помре останній представник старшої гілки. А потім чекати, доки хтось гідний прийде...

— Але ж це ідіотизм, — здивовано промовив Ведеро. — Гідність як ця штука має визначати? І… і воно має захопити всі ваші землі, вірно? А люди, які на них мешкають?

— Вони теж мали чекати, — не дуже впевнено сказала Іржина, бо в тонкощах стародавнього і, як вважали сучасники, не особливо продуманого і надто небезпечного ритуалу вона не зналася. І не думала, що хтось захоче розібратися. Та там ті описи сховали так, що навряд хтось знайшов би. А тут на тобі.