Розділ 8, у якому головна героїня – вона.

- Споча-тку була ка-рто-пля! – у одному з довжелезних коридорів королівського палацу, не зважаючи на ледь не багаторічну тишу у ньому до цього, несподівано пролунала стрічка з відомої дитячої пісеньки.

І дарма, що лунала вона із-за зачинених дверей у інше приміщення – адже продовження її було саме тут.

- Всере-ди-ні ци-буля! – щойно двері відчинилися, у коридорі з’явився той, хто намагався її співати – невеличкий магічний голем Гіко, помічник верховного мага Езріна.

Виходило у нього це, звісно, не дуже – його механічний голос аж ніяк не був призначений для співів, тож, звуки, які він видавав, були більш схожими на монотонний речитатив. Проте, варто було б зауважити, що і самому Гіко це теж було не до вподоби.

- В кінці був о-гірок! – хоча словами голем зображав радісний настрій, та думки його були геть далекі від дитячої пісеньки – він задумався над тим, чому Езрін створив його саме таким, вимушеним іноді співати різноманітні пісні чи декламувати певні вірші.

Гіко аж ніяк не подобались ці, дурнуваті на його думку, народні мотиви – він відчував у собі потенціал до значно більших звершень. Проте, за задумкою свого творця, саме співи мали додавати йому людяності, та відчуття присутності живих істот навколо: того, чого той так потребував. Швидко пройшовши коридор з думками про те, чи зможуть коли-небудь магічні големи видозмінювати своїх творців, та керувати хоча б ними, якщо не усім світом, Гіко опинився перед тронним залом королівських нащадків.

- Так ство-ри-ли карто-цибу-рок! – проспівавши останню фразу із чотиривірша, помічник архімага відчинив двері перед собою, та увійшов до великого просторого приміщення, що неабияк нагадувало собою королівську залу, у котрій зазвичай сиділи король та королева – лишень з відмінностями, що прикрас навколо тут було все-ж таки поменше, та й крісла для правлячих осіб були поскромніше.

Перше, що відразу ж кинулося в очі Гіко, було те, що один з тронів, призначених для принца та принцеси, було скинуто з підвищення для них у іншому кінці кімнати. На другому ж, у положеному для нього місці, сиділа Інгві – проте і з нею, як зауважив голем, щось теж було не так.

По-перше, принцеса сиділа на троні зовсім непорушно, що було для неї ну зовсім не властиво. По-друге, одягнута вона була в абсолютно чорне плаття з дивними прикрасами темно-багряного кольору, що аж ніяк не підходило під її смаки – всі-ж бо, хто жив у палаці, знали, що дівчина полюбляла одежу виключно яскравих та блискучих тонів. Врешті підійшовши до неї достатньо близько, голем привернув до себе її увагу, та погляд, котрого вистачило, аби Гіко злякано зробив кілька кроків назад.

Якщо райдужки принцеси були звичного синього кольору, то решта поверхні очей була забарвлена у неприродній червоний – і, як правильно зрозумів голем, нічого хорошого це не передвіщало.

- Я… Прийшов отримати інформацію… - ледве вимовив помічник Езріна, знервовано тупцяючи на місці.

Проте Інгві лишень продовжувала мовчки його розглядати.

- Езрін хоче знати… І я теж… Інформація… - продовжував свої спроби зв’язати кілька слів у речення під впливом наростаючого відчуття страху Гіко.

- Вона тобі не знадобиться, - промовила дівчина, піднімаючись з трону, - та й йому теж.

І поки голем відходив від принцеси з кожним кроком все далі назад, вона, зовсім несподівано для нього, дістала звідкись з-позаду крісла алебарду, та ринулась з нею прямісінько на бідного Гіко.

- Тому що ти помреш! Тут і зараз! – несамовито закричала Інгві, зі всіх сил намагаючись зарубати помічника архімага.

Той, звісно, не стояв на місці – майстерно ухиляючись від численних ударів дівчини, голем хаотично бігав по залі, неупинно кричачи своїм монотонним механічним голосом. Врешті йому вдалося вибігти у коридор, з якого він у неї потрапив – на мить йому здалося, що він навіть відірвався від принцеси: до того моменту, коли озирнувся, та побачив, що Інгві лишень змінила собі зброю на два легкі мечі, задля більш зручних переслідування та розправи над достатньо моторним супротивником.

- Помри! – знову скрикнула вона, кинувшись за ним навздогін.

Хтозна, як довго могла б тривати ця погоня, якби утікач не знав, куди йому варто було б бігти у «екстрених ситуаціях» на зразок цієї. Минаючи численні різноманітні приміщення палацу, Гіко ледве встигав ухилятися від летючих за ним навздогін речей – дівчині ніяк не вистачало швидкості, аби наздогнати його, тож їй постійно доводилося жбурляти у нього підручні предмети, аби хоч якось сповільнювати. Прикраси, люстерка, столові прибори та навіть обидва мечі, з котрими бігла принцеса – усе, що потрапляло їй під руку, ставало метальною зброєю. Лише коли голем добіг до найвищої вежі у палаці, та почав підніматися на саму її вершину, дівчина, що ніяк не відставала від нього, вихопила спис у статуї з обладунками, що так вчасно опинилася біля неї, та, скориставшись тим, що помічник Езріна був значно меншої за неї комплекції, та надто повільно пересувався по сходам вгору, врешті змогла завдати йому удару.

- Де чаклун? – занісши спис над големом, що катався по сходинці, корчачись від болю, гнівно запитала принцеса.

Проте Гіко був явно не в стані відповідати на будь-які запитання.

- Боляче. Боляче! Принцесо Інгві, що з вами таке? – врешті зупинившись на одному з країв сходинок біля самих перил, Гіко добре знав, що робить.

- Де чаклун!? – лишень ще гучніше скрикнула дівчина, при цьому замахнувшись списом на помічника того, про кого питала.

Проте цього голем лише і чекав – щойно Інгві відняла від нього зброю достатньо далеко, задля чергового удару, він хвацько прослизнув крізь перила вниз, і опинився біля мотузок, що звисали із самого верху вежі, та були центром для колових сходів, на яких нині знаходилася принцеса. Натиснувши на спеціальний важіль на землі, Гіко схопився за одну з мотузок, та доволі швидко полетів на ній вгору, вмить опинившись значно вище неї, прямісінько біля виходу на вершину вежі, до якої він так поспішав.