Розділ 7, у якому головний герой – він.

- Невже знову доведеться починати все спочатку?

- Усі ці історії, роз’яснення до них, та причини, чому так все сталося. А заодно ще раз осмислити те, чому ми тут знаходимося. З рештою, ця розмова буде однією з тих, що призведе до виникнення у нас подібних думок.

- Але що тоді було спершу?

- Не забувай, де ми знаходимося. І розмова, і те, що її спричинить, і те, до чого вона призведе – усе з’явилося одночасно.

- Отже, якщо ми вже тут, то він нас чує та сприймає. Адже так, Тобі?

І якщо попередні фрази лунали у свідомості парубка доволі приглушено, немовби виринаючи з темноти, яку той перед собою бачив, звучання власного імені змусило його відкрити свої очі.

Перше, що він побачив, було небо – невимовно сірого відтінку, моторошно одноманітне, проте устелене легким туманом, котрий допомагав не зійти з розуму, дивлячись у його бездонність. Прямісінько над ним схилилися, чи, правильніше було б сказати, росли, кактуси: ті ж самі, котрих Тобі під час своїх подорожей бачив уже не вперше – саме вони і говорили до цього. Піднявшись на ноги, та оглядаючись навколо, парубок аніскільки не розумів, де знаходився: невелика кругла кам’яна платформа, на котрій він стояв, була єдиним, що хоч якось вирізнялося з неба, туману, та невідомої поверхні внизу – темно-сірої матерії, визначити наближеність якої до себе було неможливим. Єдине, що було Тобі знайомим – кактуси, і то виглядали якось по-особливому: як мінімум через те, що на відміну від попередніх з ними зустрічей тепер вони росли в двох акуратних коричневих горщиках, наповнених справжнісінькою землею.

- Де я? Що зі мною сталося? – запитав він у дороговказів, згадуючи останнє, що з ним відбувалося до цього – Храм Нерітона, повернення Рока після переслідування хранителя часу, та Інгві, яка давала йому у руки магічного годинника.

- Що сталося – ти доторкнувся до реліквії, з якою був пов’язаний особливим заклинанням, від чого у той же момент почав повільно переноситися у великий пісочний годинник, який ти пам’ятаєш, і знаєш, яку роль той виконує. Але твої друзі встигли доставити тебе до містичного Мапуту, що зумів переправити тебе сюди, у особливий вимір, де час іде трішки «не так», як у звичних тобі світах – значно повільніше. Це дозволило позбутися ефекту заціпеніння, що поглинув тебе повністю, та збільшити наявний у тебе час до цілковитого переміщення у годинник з кількох десятків секунд до кількох десятків хвилин.

Те, як кактуси відповідали на поставлене запитання, свідчило про їх явну відмінність від тих дороговказів, що Тобі зустрічав раніше. Навіть не зважаючи на невелику обпечену ділянку у одного з них, що означало, що це був Дуо, парубок мусив задати наступне запитання.

- Ви незвичайні дороговкази, - почав він, після чого кактуси переглянулися між собою та посміхнулися, - і я бачу, що з вами щось не так. Але ж ви Уно та Дуо?

- Так, - відповів один з них, - я Уно, а біля мене знаходиться Дуо. Такі ж самі, яких ти бачив раніше. З такими ж іменами, які ти нам дав. І дійсно незвичні: не дарма ж ані Інгві, ані Рок ніколи про таких, як ми не чули, та й узагалі – де це було бачено, щоб рослини могли розмовляти?

- А ще ми не зовсім дороговкази, - додав Дуо, - принаймні, не тут, не у цьому вимірі.

- Проте там, де ти був, ти зрозумів наше призначення цілком правильно…

- Так-так, я бачу, що ти хочеш запитати. Ми знаємо, чим ти будеш цікавитися далі, але готові з радістю відповідати на усі твої питання ще та ще.

- Але якщо зачекаєш хоча б хвилинку, відповіді прилетять до тебе самі…

- Я ж казав, що це погане порівняння, - врешті кактус звернувся не до парубка, а до «колеги».

- Так, Дуо. І я вкотре тобі заявлю, що сказав це тобі на зло.

- Але спочатку була дія, а не слова!

- Вони були одночасно. Інше питання – чи передбачив я це, коли починав говорити.

- Тим паче, Уно, виходить, що ти заздалегідь говорив цю фразу зі злим наміром дошкулити мені!

Не маючи змоги вставити в цю суперечку ані слова, чи задати хоча б одне з запитань, що виникли внаслідок почутого, Тобі знову роззирнувся навколо, намагаючись помітити хоч щось, що вирізнялося з загальної одноманітності. На цей раз це йому вдалося – достатньо далеко від свого місцезнаходження він зміг угледіти невідомий силует, який виступав з туману, висячи у повітрі, при цьому дивно змінюючись у своїх розмірах. Визначити його віддаленість було, як не дивно, неможливо – силует наче і рухався йому назустріч, проте інколи просто зникав, утворюючись заново, цим самим змушуючи вираховувати його позицію відносно себе знову і знову. Тобі уже було вирішив, що то являло собою якусь дивну ілюзію, аж поки літаючий об’єкт доволі швидко не наблизився до нього достатньо близько, щоб парубок отримав змогу побачити, що то було цілком матеріальне створіння.

Саме створіння – бо ніяк інакше статую, котра являла собою тіло тварини з непропорційно великою головою, віддалено схожою на людську, та парою не менших крил, Тобі назвати і не міг. Висічена з тьмяного жовто-сірого каменю, істота буквально пливла у повітрі, постійно змінюючи положення своїх крил, при цьому частково зникаючи, і виникаючи то поближче, то подалі від парубка. Не зважаючи на ілюзорність такого «польоту», поступово статуя все-ж таки наближалась до платформи, на котрій Тобі знаходився, тим самим вгамувавши спір між кактусами, які до цього ніяк не вщухали.

Після чергового переміщення, яке спричинило її наступну появу прямо навпроти парубка, істота зупинилася, склала свої крила собі кудись за спину, та, як би дивно це не виглядало, розляглася прямісінько у повітрі, наче як на твердій поверхні. Стривожено оцінюючи її зріст, який був в два рази вищим від його власного, та можливі наміри щодо нього, Тобі оглянувся до Уно та Дуо, котрі, як він помітив, дивилися на статую з явним очікуванням.

- Я – Гарго, - промовило створіння громовим голосом, - коли я скажу тобі, що я - один із хранителів сутності, ти здогадаєшся, що уже чув про мене.