Розділ 5, у якому головна героїня – вона.

Чи могла Інгві коли-небудь собі уявити, що їй, принцесі, доведеться боротися з магічними істотами, а опісля вештатися по пустелі, постійно умудряючись набивати пісок в свої коштовні замшеві черевички? Звісно, ніхто її до такого не готував, тому дівчина досить сильно відстала від парубка та дракона: ті йшли кудись уперед зовсім без затримок, немовби знали, куди їм потрібно було йти.

«Потрібно оновити гардероб» - навіть не намагаючись вникнути в причини такої їх поведінки, вкотре зупиняючись, аби витрусити пісок із черевичків, Інгві задумалась над своїм зовнішнім виглядом. Варто сказати, що після пригод біля Вогняної гори, та, особливо, відвідування Темного лісу, її теперішня одежа не виглядала так привабливо, як при зустрічі з Тобі. «На шляху до бібліотеки я ступала по твердішій поверхні, отже, ми змінили маршрут» - промайнула в її голові аналітична думка, проте відразу ж була усунута та замінена постановкою значно важливішої проблеми.

- Я виросла зі всіх своїх суконь! – вголос, привернувши до себе увагу Тобі та Рока, зойкнула дівчина.

Коли батько перемістив її до вежі, в якій принцеса згодом жила, то забезпечив її не лише майже невичерпними запасами провізії та усіма можливими «королівськими зручностями», але і величезним комплектом суконь, хоч і однакового фасону, проте різних розмірів та кольорів. Їх би вистачило на неймовірно великий період часу, та вежа була далеко позаду - попереду ж був королівський палац, котрий чекав її у вигляді, який Інгві запам’ятала ще з дитинства, і, звісно, з сукнями, які вона носила теж ще в дитинстві.

«Схоже, що доведеться заглянути до гардеробу моєї матусі» - подумки заспокоювала себе дівчина, та омріяно поглянула на горизонт, малюючи в уяві на ньому обриси рідного дому, який чудесним чином там опинився. Але замість двох високих веж, які символізували палац – королівської та магічної, на обрії виднілися два уже досить знайомих їй об’єкти світло-зеленого кольору. Тепер картина, яку спостерігала Інгві - з парубка та дракона, які спішили кудись вдалину, доповнилася своїм головним елементом: тим, що Тобі називав «кактуси». Супутники принцеси помітили їх значно раніше за неї: у зв’язку з цим їй відразу згадалися повчання її батька – «Поменше зупиняйся та дивись собі під ноги, побільше дивись прямо у незвідані дороги». Якби ж вона ще ці повчання якось реалізовувала на практиці…

Але зараз, навіть і без цього, уже через кілька хвилин мандрівники стояли перед рослинами, і знову, як і подобає тому, хто краще знає співрозмовника, першим до них заговорив Тобі.

- Ну здрастуйте. Я очікував вас тут побачити, - з цими словами він багатозначно поглянув на кактусів, очікуючи їх реакції на таке дещо зухвале твердження.

- Ти щось знаєш, стосовно того, чому ми тут ростемо? – без властивої їм манери спочатку вітатися запитав той, що був зліва.

- Ні, але я знаю, що вас тривожить це питання, - продовжував грати в словесні ігри з ними Тобі.

- Ми лишень вказуємо шлях подорожнім, - обізвався другий кактус,  - і можемо вказати, куди йти і тобі. Навколо немає ніяких інших орієнтирів, окрім нас, тож ми можемо допомогти і тобі, і твоїм супутникам.

Парубок не поспішав продовжувати розмову. Замість цього, він задумливо потупцяв на місці, раз-по-раз поглядаючи в сторону Рока та Інгві.

- Але ми знаємо, куди нам далі йти, - врешті, витримавши хвилину мовчання, виголосив Тобі, - прямо повз вас.

Подібна заява, схоже, шокувала не лише кактусів-дороговказів, але і супутників парубка. Тобі не бачив, але за його спиною принцеса та дракон здивовано переглянулися, та вирішили долучитися до розмови, підійшовши до кактусів поближче.

- Що ти робиш? Навіщо так говориш? – запитала у Тобі дівчина, спостерігаючи за ступором, у який впали кактуси.

- Це гра на випередження, - відповів той, та звернувся до дороговказів, - адже так, Уно та Дуо? Ви ж мене не пам’ятаєте?

Але ті мовчали – чи то їм бракувало слів, чи думки були надто зайняті опрацьовуванням інформації, якою з ними щойно поділилися.

- А мусили б пам’ятати. Принаймні, це, - підлетівши до кактуса, що був справа, Рок вказав на особливу відмітину на ньому.

Підійшовши ближче, на вказаному місці можна було розгледіти пожовтіння на загальному зеленому фоні. Абсолютна більшість колючок, що виростали звідти, були обвугленими – усе свідчило про те, що кактус контактував з вогнем. Зважаючи на початок їх останньої зустрічі з мандрівниками, яка була ще тільки вчора, можна було зробити умовивід, що вогонь той був з пащі дракона.

- Це ті самі кактуси? Ви ж впевнені? – звільнюючи голову від обширних фантазій про містичну природу цих дороговказів, уточняла Інгві.

- Як довго ви тут ростете? – Рок, котрий першим почав осмислювати їх здатність з’являтися у різних місцях, першим обдумав її можливі причини та наслідки, та першим задав так логічне у цій ситуації запитання.

- Час відносне поняття. Ми не знаємо… - відповіли кактуси.

- І все, що ви можете, лише вказати нам, куди йти далі? – допитувалась у них принцеса.

- Але ви вже знаєте відповідь на це запитання. Що ж нам робити в такому випадку, Дуо? – поглянувши спочатку на парубка, а потім на свого «колегу», запитав кактус, що був зліва.

- Наші знання нікому не корисні. А інших, щоб мати сенс існувати, ми не маємо. А, отже… - спочатку почавши давати відповідь на те запитання, Дуо несподівано запнувся на цих словах.

- Тоді певно нам варто йти – ми знаємо все, що нам потрібно? – задав риторичне питання Тобі.

- Ходімо вже, - відповів Рок, та, не зважаючи на буквальний сенс свої відповіді, підлетів у повітря.

Кактуси все ще мовчали. Уно задав питання, Дуо думав над відповіддю на нього – схоже, слова парубка збентежили їх не на жарт. І уже коли трійця оминула їх, та рушила у потрібному їй напрямку, вони все-ж таки озвалися.

- Зачекайте! Дайте нам знання! Нам потрібні саме знання! – врешті знайшов вирішення їх проблеми Дуо.