Розділ 2, у якому головна героїня – вона.

Чергова безсонна ніч… Саме так планувала Інгві провести наступні декілька годин перед світанком – лежати на своєму ліжку, втупивши погляд у стелю, та відганяти від себе думки, які не давали їй спокою ось уже багато років. Вона не пам’ятала, як довго уже знаходилася у своїй вежі – її батько, король, помістив туди свою єдину дочку у десятирічному віці, і часу з того моменту минуло чи не стільки само… Звісно, то було зроблено недарма – як постійно наголошувала на цьому Реджина, дракониха, яку було приставлено з ряду причин охороняти її: «Король не зберіг своє королівство, але зберіг свій найбільший скарб – тебе, Інгві». Але чи варто було це робити, з огляду на те, що сталося потім? Роки принцеса провела в очікуванні когось, хто виведе її з заточення, та чи багато людей залишилося у світі, де вона жила?

Ніхто до неї не прийде – дівчина зістариться у своїй вежі, та тут же і помре. Ця думка мала викликати чергову сльозинку з ока Інгві, проте сталося дещо надто неочікуване та нестандартне – неподалік почувся голос Реджини. Вона була надто серйозною та похмурою драконихою, щоб розмовляти сама з собою – скільки Інгві її пам’ятала, та ніколи такого собі не дозволяла. Серце дівчини шалено закалатало: вона підбігла до вікна, та виглянула назовні – невже Реджина дійсно говорила з кимось?

Перед драконихою стояв парубок: більше того, тільки-но принцеса показалась з вікна, їхні погляди зустрілися, тож їй нічого не залишалося, як стрімко сховатися – він її помітив надто швидко, а вона ж не знала що у цій ситуації узагалі робити. Роками Інгві уявляла, як хтось отак візьме і прийде до її вежі, у пошуках принцеси, щоб звільнити її – роками придумувала, чим усе може закінчитися, що він та вона при зустрічі будуть робити. І ось це сталося – дивовижа, та й годі, але усі плани дій, які понапридумувала собі дівчина за усі ці роки вмить позникали, залишивши Інгві перед фактом: ось він, її рятівник, врешті прийшов аби врятувати її, але що при цьому робити їй? Принцеса не знаходила собі місця, тож підбігла до вікна, аби детальніше розгледіти свого визволителя – все рівно він її уже побачив, та й дівоча цікавість несподівано брала верх у протистоянні розуму та інтуїції.

Перед Реджиною стояв парубок, доволі молодий, і хоча зовнішність його роздивитися здалеку було дещо проблематично, в очі кидалася його досить незвичайна одежа: коричнева сорочка та білі штани – саме так одягалися королівські головні інженери, тож Інгві зробила висновок, що той був певно одним із них. З рештою, уніформа ця була надто чудернацькою – вона містила у собі безліч кишень для всіляких інструментів, пояс, що підперізував її, слугував для замірювання відстаней, та й узагалі зшита вона була з певними пропорціями: так, загальновідомим був той факт, що довжина рукавів дорівнювала довжині цеглин, з яких будувався королівський палац. Парубок ніяк не зводив погляду з Інгві, тож вона, аби не виглядати надто зацікавленою ним, знову сховалась від нього за вікном: знову обдумуючи, що робити їй далі.

Свобода… Це слово ніяк не йшло принцесі з думок – врешті після років очікування вона могла покинути вежу. Їй не хотілося, щоб її рятували, не хотілося лишніх слів та формальностей – лише свободи, і то швидше! Кинувши погляд у сторону вікна, дівчина помітила там овечку, яка насмілилася підлетіти до нього надто близько: зазвичай їх лякала Реджина, вони не насмілювались приближуватися до неї, та облітали дракониху як тільки могли. Але зараз її пробудження посеред ночі внесло хаос у траєкторію їх польотів – тож Інгві, дивлячись на доволі велику та товсту тварину з пухкою білосніжною шерстю, як не дивно, побачила в ній лише літальний апарат. Колись вона бавилася з Реджиною незвичайним способом: та заштовхувала бідних овечок їй у вікно, після чого принцеса їх сідлала та літала на них досхочу. Звісно, за межі своєї кімнати дівчина ніколи не вилітала, проте, елементарні знання, як управляти літаючою вівцею, смикаючи їх за вуха, мала – тому зараз, анітрохи не вагаючись, вистрибнула з вікна прямо на білу хмарку, та, знайшовши «важелі», повернула її вгору, та подалі від драконихи і свого спасителя.

Вівця летіла надто повільно, крім того, абсолютно не по заданому їй маршруту – як би Інгві не смикала її за вуха, та постійно врізалася в інших своїх родичів. Раз-по-раз озираючись назад, принцеса слідкувала за тим, що відбувалося на землі між Реджиною та парубком – ті все ще щось обговорювали. І хоча вона здогадувалася, який приблизний зміст мала та розмова, на мить їй здалося, що її зникнення ніхто не помітить – і дівчина полетить в далечінь, поки вистачить сил у її овечки. Проте не встигла та мить закінчитися, як несподівано зліва її штовхнув повітряний вихор, котрий змусив її відлетіти на кілька метрів у протилежну сторону – то був помах крила Реджини. Глянувши на дракониху, Інгві помітила, що парубок сидів у неї на спині, ледве втримуючись та з острахом поглядаючи вниз.

- Що ти робиш? – зі здивуванням запитала її Реджина.

- А хіба не видно? Насолоджуюся свободою! – палко відповіла дівчина.

- Я тут тобі друга знайшла. Стрибай мені на спину, я підлечу під тебе – твій засіб для польотів вже видихався.

І справді, якщо спочатку овечка лише бекала, бурно реагуючи на посмикування її вух, то зараз вона тяжко сопіла – тим не менше, Інгві не спішила приєднуватися до парубка.

- Куди полетимо? – запитала у драконихи принцеса.

- До Вогняної гори, - відповіла дракониха, знижуючись та лаштуючись під овечкою.

- Він з нами? – киваючи у сторону Тобі, уточняла дівчина.

- Так, «він» уже багато чого знає. Але не все. Нумо, стрибай!

Польоти на вівцях, як і довгоочікувана свобода, були прекрасною штукою. А якщо їх змістити разом… Але потрібно було повертатися до реальності з її подіями та проблемами – тож Інгві поглядала вниз, та як тільки парубок на спині Реджини опинився чітко під нею, відштовхнула від себе овечку та зіскочила прямісінько на нього.

Як не дивно, він її зумів піймати прямісінько в руки, при цьому утримавшись на спині драконихи. Кілька секунд вони просто здивовано дивилися одне на одного, аж поки Інгві не отямилась після падіння, та розрядила обстановку доречним словом.