Розділ 1, у якому головний герой – він.

Посеред великої просторої кімнати, заставленої шафами та тумбами з відпочиваючими на них книжками, на неймовірної краси підставці з чорного дерева знаходився громіздкий пісочний годинник. Невідомо, скільки часу він уже встиг відміряти, адже пісок був у обох його посудинах-половинках, проте на нижній з них було кілька тріщин, які перетиналися в химерному візерунку, формуючи собою причину їх появи – дірку. Крізь неї з годинника невблаганно витікав час-пісок, і, зважаючи на те, що разом з простором, у якому він знаходився, вони були поняттями відносними, осягнути масштаб втрат стало можливим лише з появою стороннього спостерігача. З’явився він разом з кількома піщинками, витеклими в невизначений момент часу з годинника – власне, для нього лік часу почався саме звідси, адже як тільки спостерігач опинився ззовні, то відразу прийшов до тями після невідомо-якого періоду, проведеного всередині. Скільки він там провів – хвилину, все життя, а може, цілу вічність? Його пам’ять була немов білий аркуш паперу, на якому ледь помітними буквами було виведено єдине, що збереглося з невизначеності, його ім’я – Тобі.

Оскільки спроби пригадати, як він тут опинився, ніяк не вінчалися успіхом, Тобі залишалося лише оглядатися навколо, сподіваючись хоча б зрозуміти, що навколо нього узагалі коїлось. Звільнившись від мас піску, які усе прибували звідкись ззаду, та ставши на ноги, він оглядав кімнату, у котрій знаходився – першим враженням щодо неї була її величина у порівнянні з ним. Озирнувшись, Тобі побачив і причину своєї у ній появи – просто гігантський пісочний годинник, з діркою у нижній його половинці, з якої він, певно, і випав. Поверхня, на якій Тобі знаходився, мала край, тож він підійшов до нього, і обережно подивився вниз. Там на нього чекала лише віддалена підлога, устелена килимком, тож Тобі злякано підняв очі вверх – судячи по численним полицям, заставлених книжками, кімната, у якій він знаходився, була приміщенням якоїсь бібліотеки. Чи дійсно усе навколо було просто неймовірних розмірів, чи сам Тобі зменшився – це питання не давало йому спокою, але тільки до певного моменту, коли його вуха уловили ледь чутне дзижчання десь неподалік.

Практично звідусіль, зі всіх кутків кімнати до годинника летіли бабки. Їх було просто безліч, траєкторії їх польоту були незрозумілими – вони підлітали до годинника, та кружляли навколо нього по собі лише відомим орбітам. Деякі з них дозволяли собі розбиватися об поверхню, на якій він знаходився, разом з цим загрожуючи зачепити і Тобі, який стояв, зціпенівши від страху та подиву, розглядаючи цих чудовиськ. Іншої назви він їм дати не міг – адже бабки були дійсно незвичайні: по довжині вони були як половина його зросту, крила їх були справжнісінькими годинниками, а з-поміж луски на тілі виступали численні механічні деталі. Їх кількість збільшувалась небувалими темпами, швидкість, з якою вони літали навколо – теж: Тобі ледве встигав ухилятися від них, та лишень лякався усе більше, спостерігаючи за силою, з якою чергова комаха врізалася в поверхню під ним десь неподалік.

«Кінець» - було подумав він, дивлячись, як невелике віконце на одній зі стін кімнати просто померкло від кількості бабок, які пролітали на його фоні, проте в той же момент раптово усвідомив, що у його кишені щось знаходилось. Немовби розум тільки-но дав йому підказку, що робити – Тобі засунув туди руку, та вийняв звідти невеличкий кишеньковий годинник. Відчинивши кришку, яка закривала собою циферблат, він помітив, що той був дуже схожий на крила бабок, літаючих навколо, а збоку, на тій же кришці була записка з досить дивним змістом – «Розбивай швидше!». Час, пісок, годинник, бабки з крилами-годинниками, напис, який вказував, що йому робити, як в плані часу, так і дії - при чому розбивати – те, що сталося з пісочним годинником: усе це було якось пов’язано між собою. Якби ж у Тобі було хоч трохи часу на роздуми…

Потрібно було щось робити, і варіантів, що саме, було небагато: тож, занісши годинник над головою, та готуючись жбурнути його вниз, він озирнувся, як йому здалось, востаннє, на пісочний годинник, проте, зупинив свій погляд дещо нижче нього – одна з комах при падінні зарилася в пісок, тим самим розривши його значну частину, а заодно і бабку, яка була під ним досить тривалий час. Враз до свідомості Тобі увірвалась думка, що одна із цих бабок, які снували навколо, і стала причиною поломки пісочного годинника. Вдивляючись у нерухоме тіло своєї ймовірної спасительки, Тобі навіть здалося, що вона була не механічною, як решта, проте, краєм ока помітивши кількох бабок, які летіли прямісінько на нього, йому нічого не залишалося, як рвучко жбурнути годинник вниз, та виконати настанову, що була на ньому написана…

Не пройшло і секунди, з того моменту, як годинник торкнувся поверхні, Тобі не встиг ще відкрити очі, зажмурені в страху очікування найгіршого, як зі всіх сторін буквально відчулися зміни. По-перше, зник гул літаючих бабок, отже, небезпека наче минула, по-друге, він лежав на доволі м’якій поверхні – і відчував незбагненний комфорт та спокій. Розплющивши очі, Тобі полегшено зітхнув – його погляду відкрилося небо, поплямоване у невеличкі білі хмаринки. Він лежав посеред зеленого поля невисокої, але досить густої трави, а навколо паслися вівці – тисячі овець. Вони заполонили увесь навколишній простір – аж до горизонту їм не було кінця-краю, і окрім них нічого іншого ніде не виднілося. Єдине, чому радів у цій дивовижній ситуації Тобі, було те, що і вівці, і трава були «правильних» відносно нього розмірів – піднявшись на ноги, та оглядаючись навколо, він посміхнувся – так миролюбно усе це виглядало зі сторони. І тільки зараз Тобі помітив, що хмари, котрі так дивакувато переміщувалися по небу, були аж ніяк не хмарами – вони теж були вівцями…

Підсвідомість Тобі уже малювала йому картини, як усі вони дружньо одночасно втрачають здоровий глузд, наскільки здоровим він може бути у літаючих овець, та намагаються атакувати його, як бабки ще хвилину назад. Уся ця дивовижа навколо була надто вже незвична: десь глибоко в душі Тобі відчував, що аж ніяк не звик до такого. Більше того, він усе ще не знав, як виглядає, тож, спробувавши пройти кілька метрів у довільному напрямку, вельми зрадів, побачивши перед собою невеличку калюжу. Чи, можливо, у чарівному світі на кшталт цього це можна було вважати і маленьким озерцем – діаметр його не був більшим за повну довжину його руки, але був достатнім, щоб побачити у водоймі своє відображення.