Казка

Ослик потрапив до лісу випадково. Так склалося його життя. Що там сталося, уже ніхто не пам’ятав, але його знав кожен.

Він був звичайнісінький. Два великих вуха, великі, мов блюдця, небесно-блакитні очі й широкий рот із білими зубами — як у всіх віслюків. 

Однак мав він одну не дуже гарну особливість. Ослик жив легко й безтурботно та ніколи не замислювався над своїми обіцянками. Що-що, а вселяти надію він дуже любив. Особливо тоді, коли навколо збиралося багато тварин. У такі моменти він починав вихвалятися:

— Я все можу зробити! Якщо треба щось полагодити чи змайструвати, кажіть, усе буде в найкращому вигляді. Я стільки всього можу. Я вже стільком допоміг.

Ослик так упевнено це казав, що ті, хто знав його недовго, вірили йому. На превеликий жаль, правда була зовсім іншою.

Наприклад, одного разу прискакав до нього зайчик та й каже:

— Ослику, допоможи мені, будь ласка, відремонтувати хатинку. Дах протікає, боюся, щоб дощ не пішов та зовсім його не зруйнував.

Ослик похитав головою й відповів:

— Звісно, допоможу! Але не сьогодні. У мене багато справ. Завтра обов’язково прийду та підсоблю.

Зайчик зрадів, подякував і пішов додому чекати.

Наступного дня він із самого ранку визирав у віконце — чи не йде ослик. Чекав, чекав… Але той так і не прийшов. Минув ще один день — і знову нікого.

На третій день небо раптом затягнули темні хмари, загуркотів грім і почалася сильна злива. Дощ лив як із відра. Вода просочувалася крізь дах, і незабаром хатинку зайчика затопило.

Бідолашний зайчик вибіг надвір, сів поруч і гірко заплакав.

Саме в цей час повз проходив ослик. Побачив він зайчика й здивовано запитав:

— Зайчику, ти чого сумуєш?

— Подивися, що сталося з моєю хатинкою! — відповів той. — Я ж просив тебе допомогти… Ти обіцяв, але не прийшов.

Ослик зніяковів, але швидко знайшов виправдання:

— У мене не було часу. Я ж багатьом обіцяв допомогти…

Сказавши це, він пішов далі.

Добре, що до зайчика невдовзі прийшли інші тварини. Білочка з їжачком принесли гілочки. Бобер узявся лагодити дах. Разом вони швидко відремонтували хатинку.

Іншого разу ослик пообіцяв білочці, що допоможе їй перевезти мішечки з горішками з одного дупла в інше. Запасів на зиму вона зробила дуже багато, і вони вже не вміщалися в її дупло.

— Допоможи мені, ослику. Я знайшла більш просторе та затишне дупло. У нього можна перевезти всі мої запаси. Я сама не впораюся, — попросила білочка.

— Звичайно, завтра зранку прийду, і все перевеземо.

Довго чекала білочка на ослика. Минав день за днем, а ослик так і не з’явився. Тоді вона почала сама потроху переносити запаси.

Одного дня зібралися звірі на галявині.

— Щось багато сміття стало в лісі. Давайте приберемось. Це наш дім, а вдома має бути чисто, — запропонувала лисичка.

— Чудово! Давайте! — підхопили звірі.

— Ви будете сміття збирати, а я буду його вивозити, — пообіцяв ослик.

— Домовилися. Чекаємо всіх завтра зранку, — поважно додала сова.

Уранці прийшли всі звірі. Вони дружно працювали цілий день: збирали сміття, підмітали стежки, очищали галявини.

Коли робота була майже завершена, бобер озирнувся й запитав:

— А де ослик? Він же обіцяв допомогти сміття вивезти.

Зайчик сумно усміхнувся:

— Де завжди…

— Схоже, доведеться все робити самим, — сказав їжачок. — Марно чекати того, хто тільки обіцяє.

І звірі самі вивезли все сміття. Коли робота була завершена, вони сіли відпочити, бо дуже втомилися, і їхні пісні полилися лісом. Тварини безмежно раділи, що зробили таку важливу справу, і навколо було чутно сміх. 

Саме в цей момент з’явився ослик.

— О, ви вже все зробили! А я щойно звільнився. Я готовий допомагати! — радісно сказав він.

Звірі серйозно подивилися на нього.

— Ми вже впоралися без тебе, — сказала лисичка.

— Нам не потрібна така допомога, яка приходить запізно, — додав бобер.

— Ми працювали разом — разом і святкуємо, — тихо сказав зайчик.

Ослик усе зрозумів. Він тихо розвернувся та пішов, шилом патоки вхопивши. 

Вдалині було чутно сміх та веселий гомін, і ослику стало так сумно. Він довго сидів удома сам, мовчки дивлячись у віконце. 

«Чому так сталося? — думав він. — Я ж хотів усім допомагати… Хотів бути корисним… Але чомусь завжди усе виходить навпаки… Схоже, це тому, що я обіцяю та забуваю про свої слова».

Він згадав зайчика, якого колись підвів, а потім білочку... та сьогоднішній день, коли знову запізнився.

— Мабуть, справа не в бажанні, а в тому, що я даю обіцянки та забуваю за них… — тихо промовив сам до себе ослик.