Казка про Нінель та крука

На вулиці Вернадського, на нижньому поверсі будинку №13 у трикімнатній квартирі років із сорок назад жила одна дама похилого віку. Ім'я її було Нінель Никонівна, було їй на той момент сімдесят з лишнім років. Ні родичів, ні друзів вона не мала - чоловік тридцять років як вважався без вісті зниклим, фактично - мертвим, бо після битви за Дніпро його більше ніхто не бачив, а син загинув через п'ять років: втопився, намагаючись виловити батьків портсигар, який він випадково впустив у річку. Так він навіки залишився шістнадцятирічним.
Зовнішність у Нінель Никонівни була підкреслено інтелігентна: овальне обличчя, округлі очі хвойно-малахітового кольору, губи, незважаючи на вік, не були тонкими, а ось акуратний ніс з кожним роком ставав все більш гачкуватим. Втім, це не робило її зовнішність відразливою. Нінель була невисокого зросту, худорлява, у неї були крихітні стопи, на які важко було підібрати черевики, тонкі руки, довгі пальці, доглянуті нігті. У молоді роки Нінель працювала хірургом, у вільний час полюбляла грати на фортепіано, але його довелося продати, коли з фінансами стало зовсім скрутно.
Жінка ця була та ще рідкісна птаха. Вона ні з ким не зближалася й могла місяцями не виходити з квартири. Сусіди її ненавиділи за такий спосіб життя. Не раз вони розбирали її питання на партійних зборах, але так нічого й не домоглися. Подейкували, що у Нінель Никонівни скриньки набиті золотом, або що вона знайшла скарб, котрий був схований до революції власником будинку чи то у підвалі, чи то у підземних ходах, у які вів підвал - існували різні версії. Навіть казали, що вона зналася із Дзержинським, на честь якого потім була названа вулиця, тому вона жила в таких розкошах на сорок п'ять квадратних метрів і ні її, ні її трикімнатну квартиру ніхто не смів чіпати. Стара теж не вражала приязністю: "Радянські люди, як я їх ненавиджу! Все їм треба, усюди сунути свого носа..." - не раз доносилося з її відкритої кватирки. Вона увесь час щось бубоніла, а коли о сьомій вечора сідала за стіл пити чай, рекла довгі філософські монологи, іноді їх чули сусіди й одразу викликали "швидку", котра завжди запізнювалася й позбавлялася задоволення слухати неперевершені монологи Нінель Никонівни.
Роком раніше в неї був старезний кіт з білим кольором шерсті, пухнастий та дуже спокійний. Коли він ловив мишей, завжди відгризав їм голови і дбайливо клав дорогій господині прямо в узголів'я ліжка. Його Нінель кожен вечір запрошувала до себе у крісло-качалку "розпластати свої старечі кістки". Улітку її кіт помер, і тоді сусіди уперше почули крізь стіну не монотонні слова, а тихе, протяжне та моторошне виття. З того часу вона жила зовсім одна.
Одягалася здебільшого старомодно: у сукні, корсети і, що примітно, старовинні рукавички. Більше за все вона любила носити під сукню кольору водоростей оксамитові рукавички фіолетового кольору і чорні черевики з золотистими пряжками. Саме в такому вигляді вогким вересневим ранком 1975-го року вона пішла на пташиний ринок з думкою придбати собі кішку, чисто-білу й пухнасту. За дві години нишпорення по ринку такої кішки (або навіть кота) вона не знайшла. У суглобах почало судомити в передчутті близького дощу, і ноги у просочених вологою черевиках потихеньку несли у бік трамваю додому. "От дідько... - подумала Нінель Никонівна, - промочила улюблені черевики. Аби не розклеїлися - у чому я ходити буду?" й побачила навпроти свого чорного черевика клітку з не менш чорним круком всередині. Той, побачивши Нінель, постукав клювом по прутам клітки.
- Це ж треба... Крук.
- Не раджу Вам його брати, дамочко. Він кульгавий і до того ж старий. - продавчиня стояла під парасолькою. Це була повна молодиця високого зросту.
- Крук, та ще й кульгавий... Дивовижно.  - сказала Нінель, нагнувшись до клітки і по-старечому примруживши очі. - Чоловік чи жінка?
- Хто?
- Крук. Якщо він поважного віку, то й звертатися до нього треба з повагою.
- Я не знаю. - вона недбало струснула головою, - Втрапив у чоловіків капкан, місяць продати не можу.
- А чим Ви його годуєте?
- Здебільшого об'їдками, або тим, що скисло.
- Здається, Ви не дуже тямите у птахах.
- Візьміть краще голуба. Він буде Вам пошту носити. Якщо навчите, звичайно.
Стара спохмурніла, але взяла себе в руки:
- Нащо мені голуб, якщо я хочу крука? Саме цього крука і нікого іншого! - Нінель дістала крихітний гаманець, - Скільки Ви за нього хочете?
- П'ять копійок... - Розгублено сказала продавчиня.
- Так от тримайте свої п'ять копійок і не пхайте носа не в своє діло!
Нінель підхопила клітку із птахом і понесла додому. Колишня власниця крука була так збентежена, що навіть нічого не помітила.
***
Відкрила клітку стара тільки у спальні, перед цим закривши всі вікна й завісивши їх шторами - щоб ніхто не побачив. Крук вискочив із клітки не одразу, але коли вискочив, дарма, що кульгавий, полетів у зал, почав стрибати по обідньому столу, голосно каркаючи, розсипав цукор, розкидав срібні ложки, скинув зі столу вишиті гладдю серветки і понісся до кухні. А Нінель, молода Нінель, що кілька секунд тому намагалася вгамувати буйного птаха, розхристана і смішна, стояла посеред зали, зустрічаючи свою останню весну.
Пізніше виявилося, що птах - чоловічої статі. Нінель назвала його Феліксом на честь кота й навчила відкликатися на "киць-киць", щоб ніхто не запідозрив зайвого. Невдовзі Фелікс почав приносити у клюві різні записки і фрагменти листів. Перший фрагмент звучав так:
«… Їду в місто К. на три дні, тому прошу не хвилюватися.»
- Ах ти потвора крилата, що ти наробив! Це ж був чийсь лист! - лютувала Нінель. Крука не було дев'ять днів, на десятий він повернувся, ще дужче кульгаючи, ніж зазвичай, і приніс рецепт яблучного пирога.

- Що? Пиріг? Навіщо це тобі? - Нінель втерла очі, їй хотілося закричати від радості. - Ну, пиріг так пиріг.
І почала готувати.
Фелікс приносив ще багато записок, спочатку Нінель їх просто викидала, потім занотовувала їх зміст у зошит, прохала крука віднести записки власникам, але коли зрозуміла, що це марна справа, почала вклеювати їх у спеціальний альбом. За рік у неї виходила солідна колекція. Про що розповідали ці листи? Про види польових квітів, побачення рівно о 21:00, самотність, тяжкі відносини з родичами, витончені зап'ястя незнайомок, потяги до невідомого майбуття, чорні авто, морські відрядження, виходи по хліб, образи на життя, розпусних попутниць, воскові свічки, дерев'яні гроби і так до нескінченності. Від віршів Гумільова до роздумів про те, яке ж саме морозиво смачніше - ванільне, шоколадне, чи фруктове. Усе це було написане різними почерками: від такого, що нагадував арабську в'язь, до абсолютно потворного, і різними чорнилами: від блакитного і майже прозорого, до чорного, навіть було кілька любовних листів, написаних кров'ю.
Кожен день колекцію поповнювали все нові й нові екземпляри і мабуть через декілька років після того, як Фелікс приніс перший лист, Нінель здалося, що вона знайшла відповідь на питання, що так її цікавило. Жінка подумала: "Він приносить мені листи, щоб я відчула, що ще комусь потрібна".
Гуляти Нінель та Фелікс любили у парку неподалік, приходили туди десь о третій годині ночі, йшли звідти о п'ятій ранку, щоб не зустріти сусідів - через півгодини ті поспішали на роботу. Нінель часто підгодовувала родичів Фелікса, для чого кожен тиждень ішла на базар по два кілограми грецьких горіхів. Продавчиня горіхів тільки дивувалася: "Як така маленька стара жінка може стільки з'їдати?"
Невдовзі Фелікс почав водити додому своїх друзів та подруг, їх усіх Нінель Никонівна пригощала фаршированою рибою та сирними запіканками.
Так вони прожили разом сім років, але, як відомо, ніщо не вічне, і Нінель прийшов час відходити. У той день вона, як зазвичай, заварила чай і пішла до зали. Фелікс сидів у центрі обіднього столу й дивився якось сумно, схиливши голову на бік.
- Феліксе, рідненький, ти що, захворів? - сказала, тремтячи, стара.
Тільки встигла поставити на стіл заварник, як зігнулася, зойкнула і з гуркотом впала на підлогу.
***
Сусіди запідозрили щось, коли побачили, уранці йдучи на роботу, як біля вікна Нінель Никонівни зібралася величезна хмара круків: вони стрибали, махали крилами і гучно кричали. Вирішили послати Мар’ю Олексіївну, аби усе розвідати. Мар'я Олексіївна була доволі жадібною людиною, тому, зайшовши до квартири з вікна, вона у першу чергу побачила темні важкі штори з павичами, котрі можна було продати, і тільки згодом - Нінель Никонівну, що лежала на підлозі, й стрибаючих навколо неї круків. Серед них був і Фелікс, він захищав тіло Нінель від чужого птаха, що прилетів на запах мертвої плоті. Мар'я Олексіївна тим часом зайнялася пошуком прикрас старої, дістала з серванту чотири дерев'яні скриньки, але всі вони виявилися пусті. На шляху до шафи, що стояла у спальні, вона ще й отримала від невідомої ворони певну кількість запотиличників. У шафі між накрохмаленими нічними сорочками вона знайшла гроші, яких згодом вистачило не тільки на поховання, але й на рік вільготного життя. Мар'я Олексіївна повернулася до зали. Під столом лежало сухе немічне тіло, воно було одягнене у легку темно-червону сукню і скидалося на вбрану фарфорову ляльку. На вказівному пальці лівої руки у ляльки блищала тонка каблучка - подарунок чоловіка. Мар'я Олексіївна спробувала його зняти, але круки били її клювами, смикали за волосся та одяг, один навіть спорожнився на її плащ.
- Відчепіться, їй воно все одно вже не треба! - закричала жінка і ривком зняла з Нінель каблучку.
***
Поховання пройшло як звичайне, якщо не зважати, що крім працівників цвинтаря були присутні тільки Мар'я Олексіївна та сотня круків. А на сороковий день після цього Фелікс приніс на могилу черговий відірваний листок паперу, де значилося:

"... теж за тобою, мила. Надовго тут не затримаюсь. Коли приїду, поки що не знаю детально.
P.S. Пам'ятай наші осінні вечори. Пиши."
І підпис: Ф.І.

А потім відкопав невелику ямку, поклав туди тонку золоту каблучку, загріб ногами і притоптав.