Епілог - Світ, що розцвів

Коли останній промінь веселки торкнувся землі, світ навколо засяяв. Квіти розкривали пелюстки, небо стало глибшим, а річки заграли відблисками, мов у них оселилось сонце. Конячки бігли лугом, залишаючи за собою доріжки барв, і кожен їхній подих народжував новий колір.

Ніколь стояла посеред цього дива, і серце її билося легко, як у сні, з якого не хочеться прокидатись. Поруч літала фея Полі, її крила сяяли чистим світлом.

— Світло завжди повертається туди, де його чекають, — прошепотіла фея.

Ніколь усміхнулася. У її долоні танула остання сніжинка, але з кожної краплини, що впала на землю, виростала квітка.

— Це вже не кінець, — сказала вона, — це лише початок нової казки.

Вона поглянула на веселку, що повільно танула в небі, і подумала про бабусю.
Напевно, вона вже хвилюється…

— Мені пора додому, — прошепотіла дівчинка.

Конячки зупинилися. Старша — з гривою кольору веселки — підійшла ближче й торкнулася носом її руки.
— Ми чекатимемо тебе, Ніколь. Коли серце покличе — просто подивись на небо.

Фея Полі кивнула і торкнулася пальцем до кишені дівчинки. Усередині засвітився маленький різнокольоровий ключик.

— Він завжди буде з тобою. І якщо світ коли-небудь знову втратить свої барви, ти зможеш повернутися.

Ніколь усміхнулася крізь сльози, обняла конячку й зробила крок уперед. Веселкове світло загорнуло її, і світ Країни Веселки розчинився, як відблиск у краплі роси.

Коли вона розплющила очі, над містечком Зимова Казка вже сходило сонце. Сніг на деревах і дахах мерехтів усіма барвами світу.

Дівчинка поглянула на долоню, де блищав її чарівний ключик, і прошепотіла:
— Дякую, мої кольорові друзі. Я ще повернуся.

І відтоді, коли на небі з’являється веселка — люди кажуть, що то Ніколь і її конячки знову малюють світ.