Чарівна брама

Після того, як Морок розчинився у світлі, печера наповнилася тишею — не холодною, як раніше, а живою. Ніколь стояла посеред сяючого простору, тримаючи в руці три сніжинки — хоробрості, доброти й останню, подаровану Мороком. Вона світилася всіма кольорами — ніби в її серці зібралися відблиски дня, ночі й світанку.

Полі підлетіла ближче, її крила м’яко тремтіли від радості.
— Ти зробила те, чого не зміг ніхто, — сказала вона. — Темрява знову згадала, що колись була світлом.

Ніколь подивилася на сніжинки — вони почали рухатися. Спершу повільно, ніби їх тягнув невидимий вітер, потім швидше, доки не злетіли вгору, описуючи коло. Їхнє сяйво торкнулося стін печери, і лід засвітився тисячами барв.

З кожною миттю сніжинки розліталися в повітрі, сплітаючись одна з одною, наче з ниток світла ткали полотно. І раптом перед ними простягнувся міст — не з каменю чи льоду, а з кольорів: червоний, золотий, зелений, блакитний, фіолетовий — він мерехтів і дихав, мов живий.

Полі з трепетом прошепотіла:
— Це міст Веселки. Його не створюють феї чи чарівники. Його створює серце, коли проходить усі випробування.

Ніколь ступила на перший промінь. Під її ногами він світився теплом, ніби вона йшла не по світлу, а по спогадах — кожен крок відлунював її мрією, кожен колір шепотів слова підтримки.

Вона йшла все далі, а міст вів її крізь повітря, повз зорі, повз тіні й світло. І ось попереду з’явилися ворота — величезні, прозорі, як кришталь, прикрашені кольоровими візерунками, що рухалися, наче

живі.

Полі сіла їй на плече, тихо мовивши:
— Тепер залишилося тільки одне — відкрити їх.

Ніколь витягла свій чарівний ключик. Тепер він світився яскравіше, ніж будь-коли — у ньому переливалися всі кольори світу.
Вона вставила його у замок, і почулося м’яке клацання.

Ворота розчинилися — і світло, тепле й барвисте, залило все довкола.

Коли очі звикли, вона побачила, що Країна Веселки… не така, як у бабусиних казках.

Небо було тьмяне, трава втратила барви, а річки текли прозорими, мов скло. Кольори ніби жили — але десь далеко, приховані за серпанком сірості.
Тільки вдалині, мов спалахи мрії, вона побачила рух — це були конячки. Кольорові, чарівні, як у її мріях: із гривами, схожими на проміння, і крилами, що мерехтіли, наче зорі. Вони бігли назустріч, залишаючи за собою тоненькі сліди барв — крихітні доріжки світла, які одразу ж згасали.

— Вона прийшла! — вигукнула одна з них, срібляста, з очима, як небо після дощу.
— Та, що повернула барви! — сказала інша, з гривою, що міняла кольори, як світанок.

Вони оточили Ніколь, схиливши голови. Одна, найстарша конячка з білим копитом і гривою кольору веселки, промовила:
— Ми відчули, як світ прокинувся. Ти принесла світло, яке ми втратили. Завдяки тобі барви повернулися до нас… але не до нашої землі.

Вона глянула навколо. Сірий вітер торкався гілок, і навіть веселкові сліди конячок тьмяніли.
— Наші барви живуть у нас, але ми не можемо ними поділитися без допомоги людини. Тільки серце, що палає світлом, здатне передати кольори далі.

Ніколь опустила погляд на свої руки. У долонях ще сяяли сніжинки — три з них зберегли своє світло, а четверта, подарована Мороком, світилася особливо — ніби в ній билися всі барви світу.

— Якщо ви дасте мені трохи вашого світла, — сказала вона, — я допоможу вам повернути його в кожну квітку, у кожну хмару, у небо, у землю.

Конячки торкнулися її плечей. Від кожної до Ніколь потекли промені кольорів — червоний, синій, зелений, золотий. Вони спліталися навколо неї, створюючи сяйво, від якого навіть небо здригнулося.

І тоді фея Полі прошепотіла:
— Кольори — це не фарби. Це добро, яке живе в серцях. Щоб розфарбувати світ, потрібно не пензлик, а любов.

Ніколь кивнула.
— Тоді почнемо з першого кольору.