Випробування третє - Світло ночі

Після другого випробування печера ніби видихнула. Лід більше не дзвенів — він спокійно блищав, мов усмішка самої зими.
Морок стояв осторонь. Його очі вже не палали крижаним гнівом, але в глибині ще тремтіло щось невимовне — тінь старого болю.

— Ти пройшла два випробування, — промовив він глухо. — Але третє… не твоє.
Його голос задрижав. — Це моє.

Ніколь підняла голову.
— Твоє?

Морок кивнув. Його тіньова рука ледь доторкнулася льоду, і поверхня розійшлася, відкриваючи темряву під ногами.
— Дивися, — сказав він, — це те, що лишилося від мене. Колись я був охоронцем ночі. Я стояв між світлом і темрявою, щоб жодна не знищила іншу.
— І що сталося? — спитала Ніколь тихо.

Він опустив погляд.
— Люди перестали дивитися на зорі. Перестали шепотіти бажання місяцю. Ніч стала для них лише порожнечею, страхом… Вони забули мене. І я почав забувати себе.
Він провів рукою по грудях, і там, де мав бути серцевий відблиск, була лише тріщина з холодним сяйвом.
— Я намагався тримати світло — але воно з кожним роком тікало. Тоді я став тим, чого всі боялися. Бо краще бути страшним, ніж непоміченим.

Його голос зірвався.
— Я не хотів красти барви. Я просто хотів, щоб світ знову поглянув у темряву й побачив мене.

Ніколь зробила крок до нього.
Полі спробувала її спинити, але дівчинка вже стояла поруч із Мороком.
— Ти не злий, — сказала вона. — Ти просто… загублений.

Вона простягнула руки й обійняла його.
Морок застиг — він ніколи не відчував тепла людських рук. Його тіло було крижаним, але потроху почало танути, ніби не від вогню, а від самого факту, що хтось не боїться торкнутися.

— Ти світла, — прошепотів він. — А я — темрява. Ми не можемо існувати разом.

— Можемо, — відповіла Ніколь, не відпускаючи. — Бо навіть у темряві живе місце для зірки.

Тоді щось змінилося. Повітря навколо наповнилося сяйвом — не яскравим, а глибоким, мов нічне небо перед світанком.
Крига на його плечах почала розтавати, а з неї пробивалося сріблясте світло. Його тіньова постать розчинилася, і на її місці стояв чоловік, одягнений у плащ, вишитий зорями.
Його очі більше не були крижаними — у них світилася тиша і спокій.

— Я… пам’ятаю, — прошепотів він. — Я — охоронець ночі. Я мав оберігати спокій світу, коли день засинає.

Він поглянув на Ніколь — не зверху вниз, а на рівні її очей.
— Ти нагадала мені, що темрява не завжди зло. Вона — просто шлях до світу, який відпочиває перед новим світлом.

У його руці з’явилися три останні сніжинки — срібна, фіолетова й блакитна, схожі на зорі, що народжуються.

— Візьми їх, — сказав він. — Це мої спогади про те, яким я був. Вони допоможуть тобі відкрити ворота Країни Веселки.

Полі тихо змахнула крилами, і повітря наповнилося відблисками, мов полярне сяйво.
— Ніч знову спокійна, — прошепотіла вона. — І світ може дихати рівно.

Ніколь підняла сніжинки — і вони злилися в один промінь, який простягнувся крізь лід далеко вгору, туди, де вже чекала брама.

Морок — чи радше Дух Ночі — дивився, як вона йде, і в його очах блищала сльоза, схожа на зірку, що впала.
— Дякую, дитя світла, — сказав він. — І пам’ятай: навіть день не народжується без ночі.