Друге випробування - серце добра

Після того, як тіні розчинилися, лід навколо заспокоївся. Морок мовчав, але в його очах з’явилося щось нове — не лють, не зневага, а тиха цікавість.

— Ти навчилася не тікати від страху, — промовив він. — Але хоробрість — це ще не світло. Скажи мені, дівчинко, чи здатне твоє серце любити те, що не варте любові?

Його рука з темряви торкнулася повітря, і в центрі печери крига зрушилася, відкривши прозору галявину. На ній сиділи маленькі створіння зі снігу, схожі на пташок. Вони світилися кожна по-своєму: одна — помаранчево, інша — золотаво, третя — майже не світилася зовсім. Вона лежала осторонь, з обірваним крильцем, і здавалося, ось-ось розтане.

Полі підлетіла ближче.
— Це снігові вісники, — пояснила вона тихо. — Коли люди чинять добро, вони народжуються, щоб нести кольори світу. Але коли серця холонуть, вони гаснуть.

Морок говорив холодно, без емоцій:
— Врятуй одну. Лише одну. Решта зникне назавжди.

Ніколь застигла, відчуваючи, як груди стискає. Вона дивилася на маленьких пташок, таких тендітних і чистих.
Одні світилися яскраво, немов весняне сонце, інші вже тьмяніли. Але саме та, зламанокрила, лежала мовчки, і на мить їй здалося, що бачить крізь лід — маленьке, майже невидиме світло, що ще жевріє під снігом.

Полі прошепотіла:
— Будь обережна. Морок випробовує не очі, а серце.

Ніколь нахилилася до тієї, що танула.
— Бідна... Вона не блищить, як інші, але ж і в ній ще є життя. — Її голос тремтів.

— Вона мертва, — прошипів Морок. — Обери іншу.

— Ні, — відповіла Ніколь тихо, але впевнено. — Вона просто забула, що може світитися.

Вона простягнула руку. Сніжинка хоробрості на її долоні засвітилася рожево-золотим сяйвом, і воно повільно торкнулося зламаної пташки.
Мить — і крига під нею засяяла. Пташка ворухнулася, розплющила крихітні очі, розправила єдине крильце, і з нього сипнулися іскри — теплі, мов перші сонячні промені після зими.

Раптом увесь лід навколо ожив. Інші пташки, одна за одною, теж почали світитися — спершу тихо, потім яскраво, доки печера не наповнилася сяйвом, схожим на світанок.

Морок дивився довго. Його постать здавалась меншою, ніби світло, що оточувало його, розмивало межі темряви.
— Ти вибрала не найсильнішу, — сказав він повільно. — І саме тому всі інші вижили.

Його голос уперше не лунав порожньо. В глибині очей спалахнув відблиск — не крижаний, а живий, мов полум’я, яке він колись охороняв.

Перед Ніколь упала нова сніжинка — ніжно-рожева, тепла, мов світло серця.

— Це сніжинка доброти, — промовила Полі. — Друге випробування позаду.

Ніколь притиснула її до грудей. Печера, ще хвилину тому холодна й темна, тепер світилася тисячами вогників.
Їй здалося, що десь у самому повітрі знову народився колір.