Перше випробування — Тінь страху

Печера зустріла їх тишею — не просто тишею, а тією, від якої холоне подих. Навіть вітер, що переслідував їх дорогою, не наважився сюди ввійти.
Стіни блищали льодом, а під ногами тріщали кристали, схожі на скалки забутого світла.

Ніколь стиснула сніжинку хоробрості в долоні — її світло тремтіло, мов маленьке серце. Полі летіла поруч, її крила світилися блакитним сяйвом, яке мерехтіло на льоді.

І тоді повітря раптом затремтіло.
Із глибини виповзала тінь — велика, холодна, важка. Вона дихала темрявою. Наче сама ніч спустилася з неба й оселилася тут.
Посеред неї спалахнули два крижані очі.

— Що тобі потрібно, дівчинко? — пролунало глухо, глибоко, як грім, що котиться під землею.

Ніколь відчула, як ноги самі хотіли зробити крок назад. Але вона стояла.
— Я прийшла за чарівними сніжинками, — сказала вона, і голос її здався їй надто тихим. — Вони належать світлу, а не темряві.

Морок засміявся. Але сміх його був не злий — скоріше гіркий.
— Світло? — повторив він. — Ти не знаєш, що воно зраджує першим, коли приходить ніч. Я бачив, як воно тікає. Я чув, як воно стихає.

— Ні, — сказала Ніколь, і її сніжинка засяяла яскравіше. — Світло не тікає. Люди просто перестають його шукати.

Тиша впала знову. Навіть Полі не рухалася.
Морок нахилився ближче. Його обличчя було змінним, як дим: іноді воно здавалося людським — із рисами втомленого чоловіка, — а потім знову розчинялося у темряві.

— Колись я теж вірив у світло, — промовив він. — Я охороняв ніч, щоб воно могло спати спокійно. Але потім день забув про мене. І я лишився сам у холоді.

Його голос затремтів, як крижина, що тріснула.
— І коли самота обіймає тебе століттями… ти починаєш ненавидіти те, що колись любив.

— Ти не злий, — прошепотіла Ніколь. — Ти просто… самотній.

Морок здригнувся. Його тінь колихнулася, мов полум’я.
— Ти смілива, дитя, — мовив він тихо. — Але чи справжня твоя хоробрість, чи лише блиск від тієї іграшки в твоїй руці?

Він змахнув рукою — і повітря загусло від холоду.
— Якщо твоє світло справжнє, доведи це. Пройди випробування. Три тіні — і три істини.

Полі вмить підлетіла ближче до Ніколь, але дівчинка підняла голову й сказала рівно:
— Я готова.

— Тоді нехай темрява покаже, ким ти є, — пролунало довкола.

Коли лід на стінах почав тріскатися, печера наповнилася холодним гулом. Тіні на стелі ворушилися, зливаючись в одну велику постать — темну, але знайому.
Ніколь відчула, як щось тягне її погляд донизу.

Перед нею стояла… вона сама.
Тільки ця Ніколь була бліда, з темними очима й важким поглядом. Вона дивилася з презирством і прошепотіла:

— Ти ж бо боїшся. Ти прийшла сюди тільки тому, що хочеш бути героїнею, а не тому, що віриш у світло.

Ніколь відступила на крок. Її руки затремтіли.
— Це не правда…

Тінь усміхнулася.
— А ти певна? Поглянь на себе. Маленька дівчинка в чужому світі. Думаєш, зможеш перемогти темряву?

Стіни печери знову задрижали, кристали посипалися, і голос луною відбивався в кожному кутку.
Ніколь прикрила вуха, але голос не стишався.
Він звучав у неї в голові.

Тоді вона згадала слова бабусі: “Слухай серце. Воно знає правду.”

Вона притиснула долоню до грудей, де під одягом лежала сніжинка хоробрості.
— Я боюся, — сказала вона вголос. — Але хоробрість — це не коли не страшно. Це коли йдеш далі, навіть коли страшно.

Світло у її руці спалахнуло, розганяючи тіні.
Тінь-Ніколь закричала — не з болю, а так, ніби з неї виривалася зима, яка нарешті тане.

І раптом усе стихло.
Печера знову засвітилася блакитним світлом, а перед Ніколь плавно опустилася нова сніжинка — цього разу світло-блакитна.

Полі торкнулася її плеча.
— Це сніжинка відваги, — сказала вона тихо. — Перше випробування позаду. Ти довела, що твоє серце сильніше від страху.

Ніколь усміхнулася. І вперше за весь час у печері їй здалося, що стало тепліше.