У лісі

Наступного ранку Ніколь прокинулася раніше, ніж зазвичай. За вікном світ стояв тихий і сріблястий, а небо мало той відтінок блакиті, який буває лише після нічного морозу. Вона відчула, як ключик у кишені  легенько торкнувся серця, немов нагадував: “Пора.”

Вона одягла теплий одяг, взяла маленький рюкзак, у який поклала термос з чаєм і кілька печив, — і вирушила у ліс.

Сніг під ногами скрипів, повітря пахло хвоєю та крижаними іскрами. Кожне дерево було схоже на велетенську свічку, вкриту блискітками. Але чим далі вона йшла, тим сильніше ліс здавався безмовним. Жодної пташки, жодного шелесту.

— Невже я йду не туди?.. — прошепотіла вона.

Та раптом у повітрі щось дзенькнуло — ніби хтось кинув у мороз дзвіночок. Ніколь зупинилася. І почула сміх — тихий, дзвінкий, мов з кришталю.

— Хто тут? — крикнула вона, озираючись.

Сніг навколо заворушився, і між двома ялинками промайнуло райдужне світло. Ніколь завмерла. Із-за дерева, спершу обережно, потім сміливіше, вийшла крихітна істота.

Вона була менша за долоню. Її волосся мерехтіло, як промінь на снігу, а прозорі крила відбивали всі кольори веселки. На плечах — легенька сукня зі сніжинок, що не танули.

— Не бійся, — промовила істота, голосом схожим на передзвін дзвіночків. — Я не Морок, якщо ти про нього подумала.

— Морок?.. — перепитала Ніколь, не розуміючи.

— О, то ти ще не знаєш, — фея торкнулася повітря, і з її руки впала іскорка, яка перетворилася на маленьку сніжинку, що засвітилася рожевим. — Я — фея Полі, хранителька барв. А ти, певно, та, хто знайшла ключик?

Ніколь кивнула, стискаючи кишеню, ніби боялася, що ключик щезне.
— Так. Я шукала ворота до Країни Веселки.

Фея зітхнула.
— Ворота… вони сплять. Їхні кольори погасли, бо Морок викрав сніжинки, що живили світ світлом. Без них навіть веселка не може народитись.

— І що тепер робити? — спитала Ніколь.

— Допоможи мені їх повернути, — промовила Полі, змахнувши крилами. — Якщо ти справді з чистим серцем прийшла сюди, ми знайдемо печеру Мороку разом.

Ніколь відчула, як у грудях заспівало щось тепле — можливо, саме те серце, про яке говорила бабуся.
— Я допоможу, — твердо сказала вона.

Фея усміхнулася, і довкола них засипали іскристі сніжинки, які співали тоненьким голосом.

— Тоді час вирушати, — сказала Полі, і її крила спалахнули світлом, що показало вузьку стежку між ялинками. — Ліс нас чекатиме.
Ніколь уже зробила крок уперед, але раптом зупинилася.
— Полі… а цей Морок… він страшний?

Фея опустилася трохи нижче, її крила на мить погасли.
— Страшний лише для тих, хто боїться дивитись у темряву, — тихо відповіла вона. — Колись він був охоронцем ночі. Але втратив своє світло і забув, як виглядає день. Тепер він ненавидить барви, бо вони нагадують йому про те, ким він був.

Ніколь мовчала. Вітер торкнувся її щоки, і їй раптом стало трохи лячно.

Фея це помітила. Вона підлетіла ближче й торкнулася пальцем повітря — і на долоні дівчинки з’явилася маленька сніжинка. Вона світилася теплим рожево-золотим світлом, ніби в ній жило серце.

— Це сніжинка хоробрості, — сказала Полі. — Вона не дозволить страху керувати твоїм серцем. Поки вона з тобою, ти завжди згадаєш, що світло живе навіть у найтемнішому місці.

Ніколь усміхнулася. Сніжинка в її руці засяяла яскравіше, і на мить їй здалося, що ліс навколо став трохи світлішим.

— Тепер ми готові, — сказала фея.
— У цьому лісі є чарівні сніжинки, — промовила Полі, коли вони рушили. — Вони зберігають кольори нашого світу. Але їх викрав Морок, темний дух, і сховав у своїй крижаній печері. Якщо ми не повернемо їх, ворота до Країни Веселки залишаться закритими.

— Тоді ми знайдемо їх, — впевнено сказала Ніколь.

Фея усміхнулася й змахнула крилами. Сніжинки довкола закружляли в повітрі, створюючи тоненький міст зі світла, що простягнувся крізь ліс. Так почалася їхня подорож.

Дорога була важкою: вітер ставав сильнішим, а сніг закривав сліди. Іноді їм доводилося ховатись під гілками від крижаної завії. Але Полі світилася в темряві, і її світло показувало шлях — маленький, але надійний вогник серед безкраїх снігів.

Нарешті вони дісталися до темної ущелини, де панувала тиша, така глибока, що навіть вітер боявся дихати. Перед ними чорнів вхід до печери, укритий льодом.

Ніколь відчула, як холод пробирається крізь одяг до самої шкіри. Вона стиснула в руці сніжинку хоробрості — і та одразу спалахнула теплим рожевим світлом.

Фея Полі кивнула.
— Пам’ятай, — сказала вона, — у темряві завжди є місце для світла. Просто не відпускай його.

І вони ступили всередину.