Вогники

У містечку Зимова Казка тихо падав сніг. У вечірньому вікні горіло тепле світло, і дівчинка Ніколь сиділа поруч, загорнувшись у ковдру. На шибках танули візерунки морозу, схожі на крила чарівних птахів.

— Як гарно сьогодні, правда, бабусю? — промовила Ніколь, не відводячи погляду від вікна.
— Гарно, моя люба. Сніг такий тихий, ніби світ слухає сам себе, — усміхнулася бабуся, знімаючи окуляри.

Ніколь поклала підборіддя на долоні й мрійливо зітхнула.
— Я дуже люблю зиму. Вдень, коли світить сонечко, сніг виблискує, як діаманти. Тоді на ньому грають усі кольори — блакитний, рожевий, золотий… А от увечері кольори кудись зникають. Все стає білим, тихим, ніби світ заснув. Мені не вистачає барв, бабусю.

Бабуся ніжно погладила її по волоссю.
— Кольори не зникають, Ніколь. Вони просто сплять. І, можливо, сьогодні хтось їх розбудить.

Ніколь посміхнулася, але очей від вікна не відвела. Сніг падав усе густіше. І раптом — у самому кутку саду — щось спалахнуло рожевим світлом. Маленький відблиск мигнув і зник.

— Мабуть, здалося, — прошепотіла дівчинка й потерла очі.

Та невдовзі між гілками мигнув зелений відсвіт. Потім — золотий, просто під старим кущем. А під старою ялинкою, що стояла в глибині саду, засвітилося щось зовсім інше — сяйво переливалося всіма кольорами веселки, мов хтось дихав світлом.

Серце Ніколь забилося швидше. Вона тихенько підвелася, одягла тепле пальто, шапку й рукавички. Бабуся вже дрімала в кріслі, і дівчинка не хотіла її турбувати.

Тихим кроком вона відчинила двері. Назустріч повіяв морозний вітер, а сніг засвітився від світла місяця. Ніколь ступала обережно, лишаючи сліди, схожі на пелюстки.

Біля старої ялинки щось блиснуло під снігом. Вона нахилилася — і побачила маленький райдужний ключик. Він світився м’яко, лагідно, наче живий. Поруч лежала складена навпіл записка.

Дівчинка розгорнула її. На папері сяяли слова, написані світлом:
«Ключик до країни Веселки».

Дівчинка сховала ключик у кишеню й тихенько зайшла до кімнати. У теплій напівтемряві, під м’яким пледом, дрімала бабуся. Її спокійне дихання зливалося з тихим потріскуванням лампи, і в повітрі стояв запах пряжі та ромашкового чаю.

— Бабусю… — прошепотіла Ніколь, нахиляючись ближче. — Бабусю, прокинься!

Бабуся поворухнулася, відкрила очі й усміхнулася сонно, побачивши онуку.
— Що сталося, моя дівчинко?

— Я… я знайшла чарівний ключик! — схвильовано прошепотіла Ніколь. — Він світиться, бабусю! І, може, він веде у Країну Веселки… А там, можливо, живуть ті конячки, про яких ти мені колись розповідала.

Бабуся трохи підвелася, вдивилася у блискучі очі внучки й ніжно поклала руку їй на щоку.
— Може, й так, моя люба. Але щоб знайти шлях до Країни Веселки, треба не лише ключ, а й серце, яке вміє чути диво. Слухай його — і воно тобі підкаже, куди йти.

Ніколь кивнула. Ключик у кишені ледь задзвенів, ніби погоджувався з бабусиними словами.