Розділи 1-2

Розділ 1 Маненький Дольф

Дзвінок останнього шкільного уроку пролунав для Дольфа не як звільнення, а як вирок. Різкий, пронизливий звук розбивав тендітне скло відносного спокою, випускаючи у коридори бурхливий, неконтрольований потік, де панували свої, жорстокі закони. Для тихого вовченяти, що сиділо на останній парті у самому куті класу, цей дзвінок був сигналом тривоги. Його маленька постать, здавалося, прагнула розчинитися у тіні від масивної шафи з наочними посібниками, стати невидимою, невідчутною частиною пейзажу. Він акуратно закрив підручник, поклав пенал у потертий рюкзак. Кожен рух був відточеним, тихим, як у звірка, який знає, що за будь-яким звуком може прийти хижак.

— Ну що, Дольфе, біжиш? — почувся рівний голос учительки Мегі, стрункої косулі.

Вона збирала журнали, та її погляд ковзнув по ньому, швидко, без інтересу. Вона бачила просто недбайливого, замкненого учня, що вічно ширяє у хмарах. Він здригнувся, ніби його спіймали на крадіжці.

— Так, пані Мегі, — прошепотів він, вліпившись у щербату підлогу під партою.

— Іди, іди, не затримуйся, та математику підтягнути треба, на самостійній роботі знову не дуже гарно, — кинула йому вслід вона, уже думаючи про щось інше.

Він лише кивнув, відчуваючи, як знайомий жар сорому розливається від вух до кінчиків лап. «Не дуже гарно». Ці слова переслідували його повсюди. Він не дуже гарний був у математиці, з її холодною, бездушною логікою, та на фізкультурі, де його кволе тілечко завжди приходило до фінішу останнім, під стриманий смішок однокласників, ще й у вмінні голосно та впевнено говорити, відстоювати свою думку. Його стихією була тиша, але у цьому світі тишу завжди рвали на шматки ті, хто вважав що мають право це робити.

Вовченя Дольф швидко вийшов у коридор, притискаючи ранець до грудей, як щит. Він став краєм, тінню, що рухається вздовж стіни. Його план був простим та відточеним тижнями практики, дійти до гардеробу, отримати свою стару куртку з потертим капюшоном й зникнути у потоці інших учнів, розчинитися, поки його не помітили, й не надавали по потилиці.

— Обережніше, мурахо! — хтось штовхнув його у плече, проходячи повз, навіть не глянувши.

Дольф ледь втримав рівновагу, вліпившись у стіну. Це було не зі зла. Це було гірше, з повною, абсолютною байдужістю. Для більшості він був просто перешкодою, сірою плямою на периферії зору.

Він уже майже досяг рятівних дверей гардеробу, уже відчув запах старих вішалок й мокрої гуми, коли над самим вухом пролунало те, від чого кров стерпла у жилах й шлунок стискався у холодний грудок.

— Дольфе! Куди зібрався, мурашник?

Вовченя завмер, час сповільнився, він повільно, з зусиллям, ніби повертаючи голову у густій смолі, обернувся. Перед ним, заступивши собою тьмяне світло з брудного віконного прорізу, стояв дикий пес Дінго. Високий, рудий, з шерстю кольору пожежі у степу та мордою, всипаною чорними цятками, ніби слідами від брудних пальців. Він здавався Дольфу не  простим однокласником, а явищем природи, стихійною силою, велетнем із страшних казок, які розповідали на ніч, щоб не виходити з дому. За його широкою спиною, як завжди, маячили двоє його тіней шакал Комбі, мовчазний й щільний, як мішок з піском, з тупим, нічого не виражаючим поглядом, та лис Флокс, невисокий, жилавий лис з гострими рисами та очима, які постійно бігали по сторонах, вишукуючи слабкості та привід для єхидства між усими.

— Я... додому, — витиснув із себе Дольф. Його голос прозвучав сипло та так тихо, що був майже нерозрізним на тлі загального галасу.

— Не поспішай, — Дінго розтягнув губи у широкій, неприродній усмішці. Його очі, холодні та світло-жовті, залишалися нерухомими, вивчаючими. — Ми тут подумали, тобі потрібно більше... ем... соціальної практики. А то ти як сич, усе один. Непорядок, ми ж за тебе переживаємо.

Він зробив крок уперед із розмашистою, фальшивою здруженістю та обійняв Дольфа за плечі, його лапа лягла важким, неминучим тягарем. Хватка була залізною, «дружньою» за формою, але сповненою прихованої загрози по суті, від цього дотику спиною вовченяти пробігли мурашки, та у горлі став грудок.

— Не впирайся, йдемо, покажемо тобі дещо цікаве, — прошепотів Дінго прямо у вухо, й його подих, що пахнув шкільною булкою та якоюсь кислинкою, обдав Дольфа хвилею нудоти.

Його потягли, майже не торкаючись ногами підлоги, до великого, брудного вікна у кінці коридору, що виходило на пустинний зараз шкільний двір. Дольф не опирався. Урок номер один, засвоєний ним три місяці тому за гаражами, коли шакал Комбі тримав його, а пес Дінго методично бив по ребрах, свідчив, опір марний. Він лише розпалює азарт та робить більніше. Треба терпіти, та перечекати, зробити те, що хочуть, та тоді, можливо, відпустять.

— Дивись, — Дінго ткнув брудним пальцем у скло, залишивши жирний відбиток. — Бачиш, біля клумби? Біла лань Жазель, із 5 «Б», паралельного класу, біла ворона, у прямому сенсі.

Дольф поглянув. На лавці, притиснувшись спиною до ще не облитівшого клена, сиділа лань. Вона була зовсім білою, ніби зійшла зі сторінок зимової казки, та це різко контрастувало з брудно-жовтою осінньою травою. Вона щось читала, та її довгі вії були опущені, покачувала однією ногою, повністю поринула у свій світ, та здавалася йому неймовірно мирною та беззахисною, такою самою чужою у цій грубій реальності, як він сам. Ця схожість чомусь робила майбутнє ще страшнішим та бруднішим.

— Гарна, так? — продовжив Дінго, його голос став солодким, удавано-задушевним. — Звісно самотня, як ти. Ми ж для тебе, як для нашого найкращого друга, видумали завдання. Перевірку на сміливість. Підійди до неї ззаду, тихо-тихо, та... вкуси її за дупу. Легенько, так, щоб скрикнула.

Повітря у коридорі, та без того застійне, завмерло зовсім. Слова зависли у просторі, безглузді, огидні, неможливі. Дольф не повірив своїм вухам, відірвав погляд від вікна та вп’ялився на Дінго, шукаючи у його жовтих очах хоч іскру жарту, натяк на те, що це лише хворий жарт, але він побачив лише холодний, випробовчий інтерес, як у вченого, що спостерігає за реакцією піддослідного. За його спиною лис Флокс уже почав тихо хихикати, потираючи лапи.