Казка про кота Мурмасика

  Цю історію також можна прослухати на YouTube. Знайти можна за назвою, або за моїм прізвищем. Пряме посилання тут не можу надати, оскільки воно буде не клікабельним, і Ви не зможете перейти на відео.

   Дякую за Вашу увагу!
   Приємного читання  

* * *

— А я люблю свого господаря! — посміхнувшись, радісно сказав Мурмасик і примружив оченята. — Вірте, або не вірте. І він мене теж любить! Дбати одне про одного — це і є любов, чи не так?

* * *
 

Квартира
 

Я пам’ятаю теплу порожнечу й спокій. Ми з братами та сестрами смокчемо молоко матері, тонемо у її густій чорній шерсті. Вологе забуття. Інколи вона мені сниться. Сьогодні — теж. Її шершавий язик миє мені голову, серце калатає зовсім поряд.

Прокинувшись, я розумію, що зовсім забув мамине лице.

Пробудження болісне, відчуваю кожен суглоб. Стояти на людських кінцівках важко. Квартира у безладі. У квартирі ванна кімната зі старим кафелем, вкритим тріщинами. У ванній кімнаті — дзеркало. На поверхні дзеркала — плями від мила і відображення чужого мені тіла. Воно болить. На тілі — клапті шерсті. А от очі мої. Жовто-зелені. Котячі. Довкола морок.

І до чого це все?

У голові гудуть питання.

— Ну і як воно, Мурмасю? Бути не мисливцем, а втікачем?

Це вона. Миша-поганка. Нечутно підступилась та намагається знущатися.

— Ти?... Про що ти говориш? Чому втікачем?

Горлянку дряпає чужий голос.

— В тім, це неважливо. Ніщо неважливо, по правді. Просто хотіла поглянути на тебе… Такого.

Здається, ранок був. Вікно розстелене, але світло практично не потряпляє до квартири. Миша зникла так само раптово, як і з’явилась. Я не встиг навіть вловити її запах. Не було й Господаря. Що тепер робити? Пітьма не відповість. Нічого не повідає мені й календар, в якому Остап чомусь закреслив червоним усі дні цього місяця.

Я любив чинити гармидер, особливо у дитинстві. На вузькому кухонному столику так і залишився стояти пластмасовий контейнер з їжею, яку Господар, вочевидь, сьогодні забув взяти на роботу. Не митий посуд, не прибрана моя тарілочка. На ній написано: М-У-Р-М-А-С-И-К.

Я підійшов до вікна, спробував розгледіти хоча б щось, окрім сірого неба і сірого асфальту. Монолітно височать такі ж похмурі багатоповерхівки, у вікнах яких нічого не видно... Квітуче відчуття домашнього затишку всередині зів’яло в мені назавжди.

— Сьогодні ти не залишишся без смачного. Я знайду тебе і передам тобі їжу — мовив я в голос, прислухавшись до сказаного. Щось схоже, напевне, відчувають люди, коли перед великим натовпом повчальницьки розказують якусь свою істину. Плов з овочами та шматочками свинини. Ось, що було всередині.

Речі Господаря виявилися замалими для мого продовгуватого тіла. Я не раз бачив, як люди одягаються, багато часу це не зайняло — трохи старань, і я натягнув на себе чисту білизну, брюки, сорочку. От з краваткою не вийшло — тепер вона звисала з моєї шиї клаптем.

Піджак теж виявився надто вузьким; виглядав я кумедно й незграбно. Чи то допомогло тривале спостереження за людьми, чи то просто я швидко навчаюся, але вправлятися з новим тілом було зовсім не складно.

На кріслі біля столу стояв портфель Господаря. Туди я вирішив вмістити контейнер.

* * *
 

Остап насупив густі брови. На мить котику здалося, що ось-ось, і господар вибухне від гніву. Він склав вушка, тепер дивився знизу вверх. Принишк.

— Ніколи більше не йди так далеко від дому! Чув мене?!

— Але чому? Я знаю, що справжній кіт завжди знайде дорогу додому, де б він не опинився.

— Так то воно так... — неохоче погодився господар. — Але справжньому коту також відомо, що за межами дому на нього чекає безліч небезпек. Дорослий кіт — обережний кіт.

* * *

Двори, зупинка транспорту
 

Я знаю шлях. Коли був кошеням, Господар приносив мене декілька разів на роботу. Якось я навіть сам забрів до нього в гості. Пам'ятаю все.

Тільки вийшов із під’їзду — одразу біля дверей запримітив шматки розірваного одягу у темно-бурій калюжі. Поруч — видерті клапті рудої шерсті. Десь поряд бродить звір.

Крокувати у тілі людини було легко, і я пришвидшився. Прямо, ще прямо, потім — наліво. Рідко заходив так далеко, але знав ці місця. Виріс тут. Нікого з людей не видно. Я намагався заглядати до численних вікон чужих квартир, але більшість було щільно застелено шторами. Вітер пронизував розстібнутий піджак Остапа, проникав під сорочку.

Без шерсті я відчував себе голим. Незахищеним. Постійно чудилися мені постаті поміж дерев та домів нашого мікрорайону. Дах так високо. У своєму котячому тілі мені навряд чи вийде дістатися верхівок дерев, ліхтарних стовпів... Монстра поки видно не було, але у повітрі сновигала його присутність, я відчував її присмак, коли холодний вітер торкався вуст.

Тут люди заходили всередину великого металевого равлика прямокутної форми, і він віз їх вперед. Тролейбус, здається. Це місце відвідував Господар, я знав, що номер тролейбуса — п’ять. Тепер залишилося його дочекатися. Я раптом зрозумів, що стою просто посеред відкритого простору, будинки залишилися позаду. Стало ще більш холодно й незатишно.

На великому рекламному банері, що височів біля зупинки транспорту, вони намалювали коров’ячу голову із висунутим язиком і написали: «Виготовлення ковбас наживо! Спостерігай і куштуй!»

Кумедно.

На той момент я ще не здогадувався, що звір уже слідує за мною.

* * *
 

Мурмасик виглядав змученим, його лапку перебинтували.