Казка про кота Мурмасика

* * *

— А я люблю свого господаря! – посміхнувшись, радісно сказав Мурмасик і примружив оченята – Вірте, або не вірте. І він мене теж любить! Дбати одне про одного – це і є любов, чи не так?

* * *

Квартира

   Я пам’ятаю теплу порожнечу і спокій. Ми з братами та сестрами смокчемо молоко матері, тонемо у її густій чорній шерсті. Вологе забуття. Інколи вона мені сниться. Сьогодні – теж. Її шершавий язик миє мені голову, серце калатає зовсім поряд.

   Прокинувшись, я розумію, що зовсім забув мамине лице.

   Пробудження болісне, відчуваю кожен суглоб. Стояти на людських кінцівках важко. Квартира у безладі. У квартирі ванна кімната зі старим кафелем, вкритим тріщинами. У ванній кімнаті – дзеркало. На поверхні дзеркала – плями від мила і відображення чужого мені тіла. Воно болить. На тілі – клапті шерсті. А от очі мої. Жовто-зелені. Котячі. Довкола морок.

   І до чого це все?

   У голові гудуть питання.

— Ну і як воно, Мурмасю? Бути не мисливцем, а втікачем?

   Це вона. Миша-поганка. Нечутно підступилась та намагається знущатися.

— Ти?... Про що ти говориш? Чому втікачем?

   Горлянку дряпає чужий голос.

— В тім, це неважливо. Ніщо неважливо, по правді. Просто хотіла поглянути на тебе… Такого.

   Здається, ранок був. Вікно розстелене, але світло практично не потряпляє до квартири. Миша зникла так само раптово, як і з’явилась. Я не встиг навіть вловити її запах. Не було і Господаря. Що тепер робити? Пітьма мені не відповість. Нічого не повідає мені й календар, в якому Остап чомусь закреслив червоним усі дні цього місяця.

   Я любив чинити гармидер, особливо у дитинстві. На вузькому кухонному столику так і залишився стояти пластмасовий контейнер з їжею, яку Господар, вочевидь, сьогодні забув взяти на роботу. Не митий посуд, не прибрана моя тарілочка. На ній написано: М-У-Р-М-А-С-И-К.

   Я підійшов до вікна і спробував розгледіти хоча б щось, окрім сірого неба і сірого асфальту. Монолітно височать такі ж похмурі багатоповерхівки, у вікнах яких нічого не видно... Квітуче відчуття домашнього затишку всередині зів’яло в мені назавжди.

— Сьогодні ти не залишишся без смачного. Я знайду тебе і передам тобі їжу – Мовив я в голос і прислухався до сказаного. Щось схоже, напевне, відчувають люди, коли перед великим натовпом повчальницьки розказують якусь свою істину. Плов з овочами та шматочками свинини. Ось, що було всередині.

   Речі Господаря виявилися замалими для мого продовгуватого тіла. Я не раз бачив, як люди одягаються, багато часу це не зайняло – трохи старань, і я натягнув на себе чисту білизну, брюки, сорочку. От з краваткою не вийшло – тепер вона звисала з моєї шиї клаптем.

Піджак теж виявився надто вузьким; виглядав я кумедно і незграбно. Чи то довготривалі спостереження за людьми, чи просто я швидко навчаюся, але вправлятися з новим тілом було зовсім не складно. На кріслі біля столу стояв портфель Господаря. Туди я і вирішив вмістити контейнер.
 

* * *

   Остап насупив густі брови. На мить котику здалось, що ось-ось, і господар вибухне від гніву. Він склав вушка і тепер дивився знизу вверх, принишк.

— Ніколи більше не іди так далеко від дому! Чув мене?!

— Але чому? Я знаю, що справжній кіт завжди знайде дорогу додому, де б він не опинився.

— Так то воно так… – Неохоче погодився господар – Але справжньому коту також відомо, що за межами дому на нього чекає безліч небезпек. Дорослий кіт – обережний кіт.
 

* * *

Двори, зупинка транспорту

   Я знаю шлях. Коли був кошеням, Господар приносив мене декілька разів на роботу. Якось я навіть сам забрів до нього в гості. Пам'ятаю все.

   Тільки вийшов із під’їзду і одразу біля дверей запримітив шматки розірваного одягу у темно-бурій калюжі. Поруч – видерті клапті рудої шерсті. Десь поряд бродить звір.

   Крокувати у тілі людини було легко і я пришвидшився. Прямо, ще прямо, потім – наліво. Рідко заходив так далеко, але знав ці місця. Виріс тут. Нікого з людей не видно. Я пробував заглядати до численних вікон чужих квартир, але більшість було щільно застелено шторами. Вітер пронизував розстібнутий піджак Остапа, проникав під сорочку.

Без шерсті я відчував себе голим та незахищеним. Постійно чудилися мені постаті поміж дерев і домів нашого мікрорайону. Дах так високо. У своєму котячому тілі мені навряд чи вийде дістатися верхівок дерев, ліхтарних стовпів… Монстра поки видно не було, але у повітрі сновигала його присутність, я відчував її присмак, коли холодний вітер торкався вуст.

   Тут люди заходили всередину великого металевого равлика прямокутної форми і він віз їх вперед. Тролейбус, здається. Це місце відвідував Господар, я знав, що номер тролейбуса – п’ять. Тепер залишилося його дочекатися. Я раптом зрозумів, що стою просто посеред відкритого простору, будинки залишилися позаду. Стало ще більш холодно й незатишно.

   На великому рекламному банері, що височів біля зупинки транспорту, вони намалювали коров’ячу голову із висунутим язиком і написали: “Виготовлення ковбас наживо! Спостерігай і куштуй!” Кумедно.
   
   На той момент я ще не здогадувався, що звір уже слідує за мною.
 

* * *

   Мурмасик виглядав змученим, його лапку перебинтували.

— Ну?! Що там? Як там? Що зробили?

   Молодого кота обсіли з усіх боків звірята, усім кортіло дізнатися, що відбулося у клініці для тварин. Мурмасик відчував себе ніяково – чули б ви, як він кричав і пручався, коли Остап ніс його до ветеринара! Свідками цього, здається, були усі навколишні коти й собаки, навіть папуги в клітках.

— Та нічого. Мені лікар лапку оглянув та вправив. Тепер можу знову бігати як і раніш.

— А чому кричав так, неборако? – Спитала мишка Гафія, діловито схрестивши лапки на грудях. Видно, крик кота відволік її від вельми важливих справ.

— Стало страшно – зніяковів Мурмасик – Ці люди у білому, я по телевізору їх бачив до цього. У них рукавиці білі і лиця часто у масках. Хіба стане людина без злого наміру ховатися за маскою?