Мрії збуваються

Так минуло кілька років. Маршал грався ключиком, коли його ніхто не бачив, і хоч іноді йому кортіло похвалитись ним перед однолітками, але він пам’ятав, що ключик не його. Йому довірили його, залишили на зберігання, то ж мусить бути пильний і берегти довірену річ. Родина жила так само бідно і ледь зводила кінці з кінцями, а взимку батьки захворіли і стало зовсім важко. Юнак намагався знайти будь який підробіток і приходив додому пізно ввечері геть знесилений. Мати гірко плакала, дивлячись на те, але нічим не могла допомогти, бо ледь могла встати з ліжка.

Того дня Маршал прийшов додому незвично рано, бо був святковий день і він не міг знайти роботи. Але коли відкрив двері, то аж зімлів від здивування – в хатині було тепло й затишно. На пошарпаному столі стояла чудова вечеря,  а незнайомий чоловік напував батьків лікувальним настоєм, і ті виглядали значно краще, ніж зранку. Коли отямився одразу згадав де бачив чоловіка – в лісі, кілька років тому.

- Нарешті Ви прийшли, - мовив з полегкістю. – Тепер я можу віддати ваш ключик і не переживати, що загублю його чи хтось його вкраде.

- Не треба, - мовив чоловік посміхаючись. – Я залишив його, щоб мати причину повернутись сюди, якщо не зможу знайти свій шлях, але завдяки тобі знайшов. І в мене була інша причина повернутись – подякувати тобі.

- Справді? Я допоміг? – здивувався юнак. – Але я ж навіть не знаю як! І це все Ви принесли? – вказав на стіл, - я не зможу Вам заплатити за це.

- Не переймайся цим, хлопче, ти дав мені набагато більше. Ти допоміг мені зрозуміти, що щастя в простих речах. Що єдине, чим варто наповнювати життя – любов’ю. До рідних, ближніх, до того, що ти робиш, до самого життя. І тоді життя обов’язково віддячить тобі. Я вирішив спробувати робити те, що люблю – писати книги, і в мене вийшло. Тепер я відомий казкар у кількох королівствах, в мене багато грошей. Але головне інше – завдяки казці я зустрів справжнє кохання, хоч раніше не вірив в нього. А тепер я дам можливість займатись улюбленою справою тобі і твоїй родині. Твоя мати гарно вишиває – я дам їй необхідні матеріали і, впевнений, що скоро в неї буде багато клієнтів. А твій батько завжди мріяв бути гончарем – і його мрію я можу здійснити. Але я не знаю про що мрієш ти?

Маршал, який до того слухав незнайомця з відкритим ротом, поглянув на батьків і сумно опустив погляд на долівку.

- Не бійся залишити батьків – я відчуваю серцем, що з ними все буде добре. Кажи, про що мрієш. Про подорожі? Так? – допитувався незнайомець

- Ви стільки добра хочете зробити для мене і для моєї родини, а я навіть не знаю, як Вас звати – відповів по хвилі мовчання.

- У нас однакові імена, хлопче, - посміхнувся чоловік. – Здивований? То озвучуй вже свою мрію.

- Кажи, сину, - озвалась мати, - це один з рідкісних подарунків долі. Не треба нехтувати ним.

- Ні, не подорожі, - сказав Маршал-молодший. – я мрію стати ковалем і творити дива з металу. Пам’ятаєш, багато років тому, коли я був зовсім малий ми бачили в столиці квіти з металу і чудернацьких птахів. І неймовірні ліхтарі, але навчитись цьому можна тільки в столиці, та й не вийде в мене, певне, нічого, - закінчив сумно.

- Не смій казати «не вийде» поки не спробував! – суворо мовив Маршал-старший. – Колись я теж так казав, і якби не зустріч з тобою, так і прожив би життя в пошуках невідомо чого. Якщо ти щиро чогось прагнеш, то обов’язково досягнеш. Хоча, не обіцяю, що буде просто. Навіть навпаки – буде дуже важко, але мрія варта того! То що? Спробуєш?

- спробую! – впевненість успішного тезки надихала і сповнювала надії.

Багато років по тому Маршал – відомий у всьому королівстві коваль, розповідав цю історію іншому Маршалу – своєму онукові, який був переконаний, що ніколи не зможе стати музикантом…