Остання тінь

Мовчання стало абсолютним. Навіть шепіт інших душ зник, перетворившись на легкий шум листя, що вічно опадає, хоча пори року тут також втратили своє значення. Оленка остаточно злилася з гойдалкою. Вона більше не була дівчинкою, що сидить на дерев'яній дошці. Вона була самою гойдалкою, її частиною, її душею. Дерево проросло крізь її тіло, шкіра перетворилася на кору, волосся – на мох. Вона стала вічним пам'ятником власному забуттю, власному нещасливому кінцю. Ланцюги, що тримали її, тепер здавалися не кайданами, а життєвими артеріями, що постачали її вічним холодом і смутком цього місця. Вона була прикута до високих гілок дерев, які стали її єдиним небом. Небом, що ніколи не бачило сонця, небом, що складалося з переплетених гілок і сірого туману.

Вона втратила навіть останні крихти своєї свідомості. Спогади, ім'я, обличчя – все це розчинилося в безмежній сірості. Залишився лише інстинкт – інстинкт існування, інстинкт бути частиною цього лісу. Вона гойдалася. Повільно, монотонно, без жодної зовнішньої сили. Це був її власний рух, її власне дихання. Рипіння ланцюгів стало її голосом, її єдиним способом вираження. Вона рипіла про вічність, про самотність, про забуття. Це була пісня смутку, яку міг зрозуміти лише сам ліс. Дерева відповідали їй тихим шелестом листя, шелестом, що був сповнений того самого смутку і туги. Вони були її єдиними співрозмовниками, її єдиною родиною в цьому проклятому місці.

Одного разу до лісу знову хтось зайшов. Це була маленька, жвава дівчинка, її обличчя було сповнене цікавості, а не страху. Вона співала веселу пісеньку і несла в руках маленьку іграшку – плюшевого ведмедика. Оленка, тепер вже не Оленка, а лише частина гойдалки, відчула слабкий поштовх – відгомін свого колишнього людського співчуття. Вона хотіла застерегти дівчинку, хотіла кричати, що це місце – пастка, що тут немає порятунку. Але вона могла лише рипіти ланцюгами, видаючи моторошний, пронизливий звук, що змусив маленьку дівчинку зупинитися. Дівчинка з цікавістю подивилася на гойдалку, на стару, сіру фігуру, що сиділа на ній. Вона підійшла ближче, її очі були сповнені здивування.

«Ти хто?» – запитала дівчинка, її голос прозвучав дивно голосно і живо в цьому мертвому місці.

Оленка не могла відповісти. Вона могла лише рипіти. Маленька дівчинка, не відчуваючи жодної загрози, поклала свого ведмедика біля коренів дерева і спробувала штовхнути гойдалку. Вона хотіла розгойдати її, хотіла погратися. Але гойдалка не піддавалася. Вона була важкою, нерухомою, як пам'ятник із каменю. Дівчинка розчаровано зітхнула і відійшла, її весела пісенька стихла, змінившись тихим, сумним наспівом. Вона зникла в тумані, і ліс знову поринув у своє вічне мовчання. Оленка відчула полегшення. Вона не хотіла, щоб хтось інший потрапив у цю пастку, не хотіла, щоб хтось інший розділив її долю. Вона була останньою тінню, останнім свідком, і вона не бажала компанії. Вона була приречена на вічне, самотнє існування, на вічне гойдання під похмурими деревами, в лісі, що забув про світло, про час і про надію. Її історія закінчилася не щасливо, а вічним мовчанням, вічним смутком і вічним забуттям у сірому, безрадісному світі, де не було місця для радості чи любові, а лише для нескінченної, гіркої вічності.