Гіркота вічності

Час втратив своє значення. Він більше не вимірювався секундами, хвилинами чи годинами. Він став нескінченною, монотонною тяглістю сірості та мовчання. Оленка перетворилася на статую – живу, але нерухому, замкнену в пастці між буттям і небуттям. Її тіло зрослося з дерев'яною дошкою, стало її продовженням, так само, як іржаві ланцюги стали продовженням її рук і ніг, прикувавши її до небес, яких вона ніколи не бачила. Вона могла лише спостерігати. Її зір, колись такий живий і допитливий, тепер став пасивним вікном у світ, що поступово згасав. Ліс навколо неї ставав все більш ворожим, все більш похмурим. Дерева гнули свої спини, їхні гілки спліталися в химерні, жахливі візерунки, що нагадували руки привидів, які тягнулися до неї звідусіль.

Туман ніколи не розсіювався. Він був постійним супутником, м'якою, холодною ковдрою, що приховувала горизонт і робила світ Оленки ще меншим, ще більш ізольованим. Вона чула шепіт, що посилювався з кожним ніби-то днем (якщо тут взагалі був день). Голоси ставали чіткішими, але зміст їх залишався незмінним: скарги, жалі, вічний смуток і гіркота забуття. Це були інші діти, що заблукали в цьому лісі протягом століть, їхні душі тепер були ув'язнені тут, безтілесні, позбавлені будь-якої надії на порятунок. Лялька над її головою продовжувала свій монотонний танець, її порожні очі були вічним нагадуванням про те, що чекає на кожного, хто потрапить сюди. Вона була символом кінцевої долі, попередженням, яке ніхто не міг почути.

Оленка втратила здатність говорити. Її голосові зв'язки атрофувалися від невикористання, перетворившись на мовчазні струни, що могли лише видавати беззвучні стогони. Вона навчилася спілкуватися з лісом. Це було дивне, моторошне спілкування – не словами, а відчуттями, емоціями. Ліс відповідав їй тим самим: холодним дотиком туману, тихим рипінням гілок, вібрацією землі. Він ділився з нею своїм вічним смутком, своєю жагою до життєвої сили, якою він живився. Оленка відчувала, як її власна енергія повільно, але неухильно перетікає в землю, в дерева, в цей проклятий ліс. Вона ставала все більш прозорою, все більш схожою на тінь, ніж на живу людину. Її шкіра набула сірого відтінку, волосся потьмяніло, а очі стали тьмяними, як дві старі монети.

Надія, останній бастіон її людського духу, повільно вмирала. Спочатку вона боролася, намагалася пригадати своє ім'я, своїх батьків, своє життя до цього лісу. Але спогади були як пісок, що протікав крізь пальці, вони зникали, залишаючи після себе лише порожнечу. Вона забула, як виглядає сонце, який смак у води, який звук у сміху. Все це стало абстракціями, словами без сенсу, без досвіду. Залишилося лише відчуття холоду, мовчання і нескінченного смутку. Вона була ув'язнена у власному тілі, у власній свідомості, яка повільно розпадалася на частини, наче стара книга, що розсипалася на окремі аркуші. Ліс перетворював її на частину себе – бездушну, мовчазну тінь, що існувала лише для того, щоб підживлювати його вічну, ненаситну спрагу.

Іноді в лісі з'являлися інші. Заблукалі душі, що шукали вихід. Оленка бачила їх – маленьких, переляканих дітей, що блукали між деревами, їхні обличчя були сповнені надії, яка швидко згасала. Вона хотіла кричати, хотіла попередити їх, сказати, щоб вони тікали, поки не пізно. Але її голос був втрачений, а тіло – прикуте до гойдалки. Вона могла лише мовчки спостерігати, як ліс повільно, але вірно заманював їх у свої тенета, як їхні обличчя ставали сірими, а очі – порожніми. Вона бачила, як вони перетворювалися на тих самих шептунів, що оточували її, на тих самих привидів, що стали частиною цього проклятого місця. Кожен новий прихід був для неї нагадуванням про власну долю, про власну неможливість порятунку. Вона була свідком, приреченим спостерігати за вічним циклом втрат і страждань, не в змозі нічого змінити, нічого запобігти.