Тінь під деревами

Лісова тиша була настільки густою, що її майже можна було торкнутися. Це був старий ліс, той, що пам'ятав часи, коли люди ще боялися темряви, а не вважали її просто відсутністю світла. Повітря тут пахло вологою землею, гниллю та чимось невимовно давнім і важким. Кожна гілка, кожен корінь, що випирав із землі, здавалося, жив власним, потаємним життям, сповненим мовчазних секретів. У самому серці цього змовницького царства, де крони вікових дерев спліталися в непроникний дах, стояла вона – гойдалка. Звичайна дерев'яна дошка, підвішена на масивних, іржавих металевих ланцюгах, які своєю вагою та віком ніби нагадували про вічність. Вони рипіли від найменшого подиху вітру, а їхній звук розносився лісом, як скрип загублених душ.

Самотня маленька фігурка сиділа на цій гойдалці. Дівчинка на ім'я Оленка. Її обличчя було опущене, тіло завмерло в статичній позі глибокої задуми чи, можливо, відчаю. Вона не гойдалася. Вона просто сиділа, маленька чорна пляма у світі сірих тонів, що їх пропонувала чорно-біла реальність цього місця. Її світ був сповнений лише мовчазних тіней і густих туманів, що піднімалися від землі, обволікаючи стовбури дерев, наче привиди. Ліс навколо неї дихав. Це не був вітер, що хитав дерева; це було щось інше, щось живе, щось, що спостерігало. Корені дерев, схожі на закам'янілі кістки велетнів, виповзали з землі, оголюючи свої вузлуваті форми. Вони оточували гойдалку щільним, ворожим колом, ніби захищаючи це місце від небажаних гостей або, навпаки, не випускаючи з нього ту єдину гостю.

Оленка прийшла сюди випадково, як і більшість тих, хто губився у цьому лісі. Вона шукала свого кота, який зник три дні тому. Стежка, що вела до цього місця, була ледь помітною, замаскованою під звичайну лісову доріжку. Але щойно вона ступила на неї, ліс змінився. Світло зникло, фарби випарувалися, і залишилася тільки ця моторошна монохромна палітра. Годинник, здавалося, зупинився. Сонце, місяць — жодних ознак часу. Лише постійний, сірий присмерк і відчуття нескінченного моменту. Оленка відчувала, як її власна життєва сила повільно витікає, перетворюючись на частину цієї вічної, безрадісної сірості. Вона вже не пам'ятала, скільки часу сидить тут. Години? Дні? Тижні? Це не мало значення. Час став ілюзією, ще одним інструментом цього лісу, щоб заплутати і зловити свою жертву.

Раптом над її головою пролетів маленький птах, його тінь на мить ковзнула по землі. Це був єдиний рух, єдиний звук, що порушив абсолютну нерухомість. Оленка підняла голову. Її очі, великі і сумні, вдивлялися в гущавину. Десь там, високо вгорі, серед заплутаних ланцюгів, висіла ще одна маленька фігурка. Лялька. Стара, порцелянова лялька в сукні вікторіанської епохи, її обличчя було розбите, а очі – порожні чорні провалля. Вона гойдалася від легкого подиху, неначе мертвий маятник забутого часу. Побачивши її, Оленка відчула холод, що пробіг по спині. Вона зрозуміла, що ця лялька – не просто загублена іграшка. Це було попередження. Попередження про те, що може статися з нею, якщо вона залишиться тут надто довго.

Навколо стало темніше. Туман став густішим, він обволікав її ноги, проникав під одяг, заморожуючи шкіру. Здавалося, що самі дерева почали рухатися, їхні гілки, схожі на пазурі, повільно опускалися, нависаючи над гойдалкою, ніби бажаючи схопити свою здобич. Оленка вперше відчула справжній, первісний страх. Вона спробувала встати, зіскочити з дерев'яного сидіння. Але її ноги не слухалися. Вони стали важкими, наче налиті свинцем, а потім – наче почали вростати в дерево, зливаючись із ним у єдине ціле. Паніка охопила її. Вона смикнулася, але марно. Вона була прикута до цього місця, до цієї гойдалки, до цього вічного мовчання.

Ліс навколо неї засміявся. Це був не звук, а відчуття – вібрація в повітрі, що проникала в кожну клітину її тіла. Вона почула шепіт. Тисячі голосів, що злилися в один нерозбірливий хор, звучали з кожного дерева, з кожного куща. Вони говорили про самотність, про забуття, про вічне перебування між світами. Це були голоси інших дітей, що заблукали тут до неї, тих, хто став частиною лісу, частиною його сірої, безрадісної реальності. Лялька над головою продовжувала гойдатися, її порожні очі дивилися прямо на Оленку, ніби кажучи: "Тепер ти одна з нас". Сльози навернулися на очі дівчинки, але вони не впали. Вони замерзли на щоках, перетворюючись на крижані доріжки в цьому вічному холоді. Вона була приречена. Приречена стати ще однією тінню, ще одним мовчазним свідком цього проклятого місця, гойдаючись вічність на іржавих ланцюгах під похмурими деревами