Гном Торін

Мене звуть Торін і я молодий скандинавський гном. Мені 122 роки і це саме час для активної роботи і створення сімʼї. Я жив у маленькому горному містечку в Швеції і моє життя було спокійним і цілком логічним. Вдень я працював на шахті, а ввeчері повертався додому, розпалював вогонь і ми разом з братом готували вечерю. Я обожнював домашній затишок, знався на Хюге: потріскування вогню в каміні, запечена картопля і солодке какао, дзвінкий сміх мого брата. Життя, здавалось, мало свій порядок і благоустрій. Але одного дня все пішло шкереберть.

Мене та моїх побратимів-гномів викрали з каменоломні. Ми одразу зрозуміли, що то були люди. Нас продали якомусь заможньому торговцю, що жив і працював у Греції. Тож тепер я почуваюсь розбитим і ніби мертвим. Я весь день стою у магазині і прикрашаю собою різдвяну вітрину. Нажаль, я втратив надію повернутись додому і у цей Різвяний вечір життя здається мені безрадісним. До того ж, тут дуже жарко і смердить сирою рибою. Я дуже сумую за домівкою і не знаходжу собі місця, але в глибині душі я сподіваюсь на диво і молю бога Тора повернути мені моє колишнє життя. 

Найтемніша ніч року

Це були передріздвяні дні. Ми з братом прикрашали оселю: поставили ялинку, поклали на стіл святкову скатертину, дістали з горища і повісили святкові вогники. На роботі нам пообіцяли вихідні на Різдво, тож ми з побратимами збирались сходити до центральної ялинки, де кожен рік відбувались святкові забави з напоями, смаколиками і веселими танцями. Всі ми дуже очікували цього свята. Та нейтемнішої ночі року сталося те, чого ніхто не очікував: на нашу шахту напали люди і нам прийшлось вдати з себе нежевих ляльок. Це наша таємна суперсила: при необхідності ми можемо перетворюватись в нерухомих симпатичних гномів-ляльок. Ні за яких обставин люди не мали побачити нас справжніх, це б означало наразити на небезпеку весь наш світ гномів. Мене та моїх побратимів, себто всю нашу зміну поскладали у мішки та закинули в багажник великої автівки. Далі був аеропорт. Розмовляли люди, голосно лунали об’яви про наступні рейси. Я дуже непокоївся, думаю, що так само непокоїлись мої друзі. Але чи були вони тут зі мною чи їх забрали в іншому напрямку я не знав, адже весь час сидів у темному мішку. Все, що мені лишалось - молитись і чекати, що я і робив. 

У магазині

 Я вже другий тиждень стояв за вітриною магазину і почувався спустошеним і неживим настільки сильно, наскільки це можливо. Я багато разів обдумував план втечі, але раціонально обгрунтованої ідеї я так і не маю. Інша частина мене потаємно вірила, що станеться диво, що прийде хтось, хто мене врятує. Але я поступово перестав у це вірити. Випадково я почув розмову власника магазину з продавцем, що всі новорічні товари, що не будуть розпродані до 10 січня будуть списані і поїдуть на склад. Я також чув, що на складі холодно і моторошно і звідти просто неможливо вибратись. А я якраз підпадав під категорію “новорічних товарів”, як би сумно це не звучало. Тож відтепер мої роздуми суцільно поглинула ідея втречі. Я розумів, що маю діяти найближчим часом, щоб не потрапити на той жахливий склад. З нетерпінням я чекав на завтрашній день, бо у власника буде вихідний, а на зміні буде продавець-практикант, досить неуважний і незграбний, тож це видалось мені ідеальною нагодою. Наступного дня я був трохи напружений, я дочекався до середини зміни, час, коли він все частіше без перерв на роботу переглядав щось у своєму телефоні, вигляд у нього був досить зосереджений, тож я наважився порушити таємницю і прийняти свій справжній вигляд. Чоботом я розбив скло вітрини і не озираючись щонайшвидше вистрибнув з магазину. Перші метрів 100 я біг не озираючись, наступні 500 я збільшив темп і продовжував бігти. Десь за рогом я звернув і видихнув. Хто бігтиме за іграшковим гномом? Від цієї думки мені навіть трохи стало смішно, але ненадовго: я згадав, що плану повернення в мене немає і немає нікого поряд, хто зміг би мені допомогти. Але найважливішим було те, що тепер я був вільний і більше не мав вдавати ляльку в магазині.

Квартира №14

Стояв, як на мене, дуже теплий зимовий, скоріше навіть весняний день. Хоч на календарі був січень, погода тут була весняна. Проте з моря дув сильний вітер, куйовдив пасма мого і без того розтріпаного волосся. Раптово почав накрапати дощ і я відчув, що замерзаю, погода вже не здавалась мені дуже літньою. Я був у самих тоненьких штанцях і балахоні-накидці, що мені вдягнули у магазині. Вітер пробирав до кісток, а я зовсім не мав куди йти. Більш того я не мав жодного плану дій. Я вештався до вечора, напевно, навіть до пізньої ночі. Незабаром я побачив зграю вуличних котів, які щось обговорювали. Я прислухався: вони говорили про те, що до цього підʼїзду сьогодні занесли великі мішки, начебто з новорічними гномами. Один кіт бачив як стричав гном’ячий ковпак з-поміж мішка. Інший кіт заперечив: буцімто у мішку була риба і смачно пахла. Між котами почалась суперечка. Я підійшов ближче і вирішив втрутитися: мені котріло дізнатись, чи дійсно то були гноми, адже це могли бути мої друзі. Один кіт повторив, що здогадується, що то були гноми з магазину і що їх приніс продавець Матіас, що мешкав в 14 квартирі. Тож я вирішив довго не роздумувати і вирушив до кваритри №14, щоб самому у всьому впевнитись.

Я стояв перед дверима квартири, але як в неї потрапити збагнути не міг. Дзвінок для мене був зависокий, а виламати двері годі й було думати. Але на мені були чоботи на підборах і ще я непогано стрибаю, але навіть якщо я подзвоню у дзвінок, то хто мені відкриє в таку пізню годину і що я скажу? Спочатку мною оволодів відчай, але все ж таки в глибині душі у мене була надія, що все вдасться найкращим чином. Тож я почав срибати, щоб натиснути на кнопку “дзвінок”, але нічого не виходило. Тоді я рапово згадав, що можу просто постукати і є надія, що цей стук почують. Головне, щоб двері відкрив хтось, хто зможете зрозуміти мене. Я подумки помолився, а згодом постукав у двері. Через декілька секунд двері відчинились…