Казка про Чорне дерево

На узліссі, посеред лісу, стояв дерев'яний будиночок. Такий, що глянеш – і задивишся. Різьблені віконниці, дубові двері, широка веранда, увита квітами, а навколо будинку – доглянутий сад та грядочки. Жива огорожа зеленою стіною захищала майже всю галявину від лісу, замикаючись на дорозі, що вела від дому до найближчого села.

Тут жила сім'я – лісник із дружиною та маленькою донечкою. Дівчинку звали Лія, і з самих пелюшок вона була привчена допомагати батькам.

Ось і в цей день Лія з самого ранку перебувала в саду – полола грядки від бур'янів, милувалася квітами, поливала молоді дерева. Батьки поїхали до села і мали повернутися по обіді. Сонце вийшло з-за хмар і вже добряче припікало. Лія захотіла пити і вирушила на кухню, де на неї чекав глечик маминого компоту та фірмові пиріжки.

Лія вгамувала спрагу, залпом випивши цілий кухоль. Пиріжки з картоплею, цибулею та капустою чомусь не приваблювали дівчинку. А ось банка з варенням, яку мама заховала на саму верхню полицю кухонної шафи, так спокусливо виглядала натертим, блискучим боком.

"От би хоч одну ложечку варення!" – розмріялася Лія. "Якщо з'їсти одну, ніхто і не помітить", – мабуть, так думає кожна дитина, і Лія не була винятком. Вона поспішно спорудила драбинку зі стільців – хистку і надто ненадійну, але Лію це не лякало. Усі її думки зараз були присвячені варенню. Малиновому, улюбленному! Його матуся ховала на той випадок, якщо хтось із домашніх застудиться, але ж варення хочеться не лише під час застуди!

Банка із заповітними ласощами була вже зовсім близько. Лія стояла на верхньому стільці навшпиньки, одними кінчиками пальців підтягуючи варення ближче до себе. Ще трохи, ще зовсім небагато. Яка важка банка! Ой, як хитаються стільці! Ой-йой-ой!

"Плюх!", - сказала банку, впавши на підлогу

"Ай!", - вигукнула Лія, потираючи забиті коліна

Варення повільно розтікалося гарною червоною калюжкою по підлозі. Очі Лії відразу сповнилися сльозами! Що тепер буде, думала дівчинка. Її напевно покарають, а ще й уся сім'я залишиться без цілющого варення. Чим же вони лікуватимуть застуду?!

Лія вибігла до саду, вся в сльозах від горя. Біля самого порога вона мало не впала знову, спіткнувшись об кішку Кляксу.

“Іди, Клякса! І без тебе нудно! Що я батькам скажу?” – сумувала Лія.

Дивлячись на кішку, дівчинка раптом подумала - "Але ж кішку не покарають!". Лія вирішила – звалю я всю провину на Кляксу. Мовляв, скинула банку з полиці, доки я в саду працювала”. Так тому і бути! Ні, не подумайте, Лія не була ошуканкою, але ця маленька брехня здавалася не такою вже й страшною. Їй так не хотілося засмучувати маму з татом, адже вона завжди й у всьому була розумниця.

Кішка терлася об ноги Лії і муркотіла. Дівчинка віднесла стільці на свої місця, поправила фартух і випила ще одну чашку компоту. Червона калюжа варення на підлозі розтеклася ще більше.

Раптом у двері постукали. Лія побігла відкривати - "Мамусю, татусю, Клякса тут таке наробила!", – з ходу заголосила вона.

Але в дверях стояла не матінка і не татко, а зовсім не знайома Лії стара. Закутана з ніг до голови, як капуста, у хустки, шалі і якісь зовсім незрозумілі рвані ганчірки – у таку спеку! Вона спиралася на гачкувату палицю, таку ж криву, як і її ніс. Маленькі чорні очі буравили дівчинку з-під густих і кудлатих брів.

– Чого це ти, дівчинко, голосиш? – солодким голоском запитала стара застиглу від переляку Лію.

– Та ось, кішка банку з варенням розбила, – майже пошепки відповіла Лія.

Несподівана гостя уважно подивилася на дівчинку і насупила кудлаті брови.

– Все бачу, все відаю – твою брехню знаю! І матінка з татком теж усе зрозуміють – ти ж уся у варення перемазалася, коли банку розбила – заскрипів голос старої.

Лія подивилася на свій фартушок і заплакала – він і справді був весь у плямах і краплях варення.

– Не плач, дівчинко. Допоможу я тобі, – заспокійливо заговорила стара, – а давай ти мені свою брехню віддаси.

– Як це віддати брехню? – здивувалася Лія.

– А ось так – ти батьків обдуриш, а я чарами ту брехню зачаклую, то батьки й повірять. Ні на трішки не засумніваються.

– Невже ви чарівниця? – здивувалася Лія.

– Звісно! Я тут у лісі живу, за всіма доглядаю. От почула, що в тебе біда-горюшко, одразу й прийшла.

– Добре, бабусю, допоможи мені, будь ласка! А я тобі віддячу. Ось, пиріжками пригощу – вони такі м'які, смачні, свіжі.

– Спасибі, внучечко, але мені всього лиш треба, щоб ти ось це насіннячко взяла – і стара простягла зморшкувату долоню, в якій лежало ледве помітна насінина, ніби малюсінький шматочок блискучого вугілля, – і посадила біля порога, інакше чаклунство не спрацює.

Насіння на світлій, дитячій долоні здавалося ще чорнішим. Дівчинка хотіла подякувати старій, але щойно підняла очі – її й сліду не стало.

Лія зробила все, як веліла гостя. Викопала невелику ямку біля порога і кинула туди насіння. Щойно вона прикрила його землею, як почула знайомий стукіт коліс та іржання коня – батьки повернулися.

Чари сталися, як і обіцяла чаклунка – мати з батьком повірили кожному слову Лії. Дівчинка помітила, як по їхніх обличчях пробігла тінь – на мить вони завмерли, ніби намагаючись щось згадати. А потім знову повернулися до звичної вечірньої метушні – настав час накривати на стіл і готуватися до сну.

Вночі Ліє наснився страшний сон – ніби їхній будинок почорнів, сад загнив і все заросло колючим терном. Дівчинка прокинулася з почуттям тривоги. Сонце вже встало, і мама клопотала біля печі, готуючи сім'ї сніданок. Спостерігаючи за її спритними рухами, Лія забула про нічний жах і накинувши одяг, кинулася допомагати мамі.

– Дрова закінчились, та й вода в діжці на денці. Час будити тата! - усміхнулася мама Лії.

Лісник бадьоро стрибнув з печі і з ходу підхопив Лію на руки. Після ранкової порції обіймів, лоскоту і регота він взувся і попрямував з діжкою у двір. Сонячні промені увірвалися до будинку через відчинені двері. Тато примружив очі від яскравого світла і зробив крок із порога.

– Хай йому грець! – застрибав він на одній нозі, – на що це я ступив?