Казка

Далеко-далеко, за морем-океаном, за тридев'ять земель, у тридесятому королівстві жив один Король. І був він дуже багатим. Мав 356 замків, 158 лісів, 346 полів. Його боялися вороги, поважали сусіди. Але Короля не любили за його самозакоханість і жорстокість.

Отже, у Короля було все. Але одного разу сталося лихо. Він захворів. І так тяжко, що ніякий лікар не міг йому допомогти. Марнів він не по днях, а по годинах. Ніхто навіть не міг сказати, що за недуг охопив Короля.

І от якось вирішив Король востаннє оглянути свої володіння. Йому було дуже боляче від того, що незабаром доведеться все те покинути. «І кому це залишиться?» — з тугою думав Король. Дітей у нього не було. Тому серце боляче стискалося від таких думок.

Ось так роздумуючи, піднявся він на горище одного із замків. Саме в цьому замку минуло його дитинство. І на горищі були старі іграшки. Розглядаючи усілякі речі, Король раптом побачив притрушену пилюгою старовинну книгу. Йому стало цікаво, бо раніше він ніколи її не бачив. Здмухнувши пил, Король побачив дивну назву: «Книга життя». І тільки хотів був розгорнути її, як книга, ніби прочитавши його думки, сама розгорнулася. І от диво: на тій сторінці був написаний рецепт зцілення від хвороби, що мала назву «зелена туга». Були написані і її ознаки. Король одразу впізнав свою хворобу і невимовно зрадів: «Якщо вже ця чарівна книга розкрилася саме на цій сторінці, то в мене є надія на зцілення!»

А рецепт був такий:

«Щоб зцілитися від цієї хвороби, необхідно зробити чарівну скрипку і знайти для неї чарівну мелодію. Той, хто почує цю мелодію, ніколи більше не захворіє.

А скрипка має бути зроблена з таких компонентів:

— каркас — з Дерева Волі;

— струни — з волосин Крилатого Коня;

— смичок — з Бамбука Розуму.

Усе це можна знайти в країні Небесних Почуттів».

Таке прочитав Король у «Книзі життя». Одного там не було: яка саме мелодія може його зцілити? Що то за звуки такі, що зцілюють навіть від такого недугу, як у нього?

Думав Король, думав — і придумав. Він згадав, що в його королівстві живе один дивний Музика, який вміє виготовляти чудові скрипки. А як він грає! До нього йдуть різні люди — від старого до малого. Він напевно зможе його вилікувати.

І послав Король до Музики своїх слуг.

Привели слуги Музику до Короля. Він вклонився й промовив:

— Чого бажаєте, Ваша Величносте?

— Ти, я чув, видатний майстер, хоч і молодий ще. Ти повинен зробити мені чарівну скрипку. Вона має бути виготовлена з Дерева Волі, волосин Крилатого Коня та Бамбуку Розуму. Усе це знайдеш в країні Небесних Почуттів. До того ж ти маєш заграти на тій скрипці чарівну мелодію, яка може зцілити від будь-якого недугу.

Задумався Музика.

— Мій володарю, скільки я живу, ніколи не чув про таку країну. Як же я зможу зробити ту скрипку?

— Як, як — а так! Ти повинен її зробити. Інакше я накажу відрубати тобі голову. Вибирай: або ти зробиш скрипку і житимеш, або не зробиш скрипки і помреш.

Засмутився Музика. Та нічого не вдієш. Каже Королю:

— Гаразд, я спробую.

І пішов. Точніше поплівся, насилу перебираючи ноги від печалі, що сповнила його серце.

Цей майстер був завжди життєрадісним. Люди ніколи не бачили його сумним і часто приходили лише за тим, щоб побачити його усмішку. А цього дня він був таким темним, як чорна дощова хмара. Люди виходили зі своїх домівок, аби привітати славного Музику, але бачачи його таким зажуреним, завмирали від подиву.

Того ж дня зібрав Музика торбу й вирушив у дорогу.

Ішов він день, ішов другий. На третій день опинився в лісі. Захотілося Музиці відпочити. Побачив він велике озеро, що вигравало сонячними зайчиками й поїло повітря вологою. Сів він на березі й заплакав. «Де мені шукати все те? — з тугою подумав Музика. І тільки він це подумав, як йому на плече хтось поклав руку. Майстер озирнувся й побачив старенького дідуся. У нього була сива-сива й довга-предовга борода, гарні риси обличчя і сяючі блакитні очі. Одягнений дідусь був у довге плаття, не звичне для його країв.

— Не журися, Музико, — мовив дідусь.

— А звідки ти знаєш, хто я? — здивувався майстер.

— Я багато чого знаю. А звідки — не можу поки що тобі сказати. Знаю і про твою біду. Але ти не падай духом, ця пригода принесе тобі щастя.

— Ти знаєш, де знайти країну Небесних Почуттів?

— Так, я знаю. І скажу тобі. Але ти мусиш пообіцяти мені, що дорогою будеш допомагати всім, хто проситиме в тебе допомоги.

— Добре! Я згоден! — вигукнув радісно Музика. — Я зроблю все, що ти попросиш. Тільки скажи, де та країна?

І дідусь розповів Музиці, як туди дійти. Тільки-но хотів майстер подякувати за допомогу, як дідусь кудись зник. «От дивина!» — подумав юнак і вирушив у дорогу.

Ішов він, ішов. Коли бачить: сидить на дорозі кошеня й дивиться на нього жалібними очима.

— Допоможи мені, добрий юначе, — каже йому кошеня.

— Чим же я можу допомогти тобі?

— Я дуже голодний. Я давно нічого не їв. Дай мені чогось поїсти.

А в Музики в торбі залишився лише один шматок хліба.

— Якщо я віддам тобі свій хліб, то помру від голоду.

Але раптом майстер згадав слова дідуся. Дістав із торби хліб і дав кошеняті. Кошеня з'їло хліб й одразу перетворилося на гарного хлопчика, вбраного в золоту одіж.

— Дякую тобі, добрий юначе. Мене зачаклував злий До, на прізвисько Об'їдайло, за те, що я, живучи ще в палаці свого батька, не погодився дати йому чарівну скатертину. Сім років я просидів тут, на дорозі, у подобі кошеняти. Я мусив нічого не їсти. Закляття не давало мені самому шукати собі їжу. Чари Об'їдайла могли розсіятися лише тоді, коли хтось нагодував би мене бодай шматком хліба. За сім років цією дорогою багато хто йшов. Але ніхто не подав мені й крихти. Ти дуже добрий юнак. Ти мене врятував. І за це я подарую тобі чарівну скатертину. Коли ти її розгортатимеш, на ній з'являтимуться такі страви, які забажаєш. Це та скатертина, яку так хотів отримати Об'їдайло. Бережи її. І віддай лише тоді, коли не буде іншого виходу.