Глава 1 Лист

  Був листопад. Коли я звернула у поїзд Лонрес, вже стемніло, хоча година була ще не пізня. Батько, скінчивши свій робочий день, вимкнув світло у крамниці, але над сходами до квартири залишив увімкненим - щоб я не поверталася додому навпомацки. Крізь шибку у дверному віконці це світло падало на мокрий тротуар біло-блідим прямокутником, зі стандартний письмовий аркуш завбільшки.

  Саме стоячи на цьому прямокутнику і збираючись повернути ключ у замку, я й помітила вперше той лист - іще один біло-блідий прямокутник, що лежав на п'ятій сходинці знизу, де його просто неможливо було прогледіти.

  Замкнувши двері, я поклала ключ від крамниці на звичне місце - за книжкою Бейлі 'Новітні принципи геометрії'. Бідолаха Бейлі! Упродовж тридцяти років ніхто так і не виявив бажання придбати цей товстелезний сірий фоліант. Інколи мене бере цікавість: як же його автор почувається в ролі сторожа ключів від крамниці? Ні, зовсім не такою уявляв пан Бейлі долю свого шедевра, на створення якого пішло аж двадцять років!

  Отже - лист. До мене. Що не кажи, а таке не щодня трапляється. На конверті з цупкими краями, напханому туго згорнутими аркушами, було зазначено адресу - але таким нерозбірливим письмом, що поштар явно мусив чимало потрудитися над його прочитанням. Спочатку почерк видався мені химерним - із надзвичайно ретельно, красиво виписаними великими літерами та всілякими завитками, - та все ж я не могла позбутися враження, що автор листа - дитина.

   Слова ніби нашкрябано невмілою рукою: через нерівномірний натиск вони то ледь виднілися, то, навпаки, здавалися вдавленими в папір. Літери мого імені не створювали відчуття цілісності, бо кожну з них виведено окремо: М А Р Ґ А Р Е Т   ЛІ. Невже написання імені та прізвища - справа настільки незвична для дивного дописувача?... Але жодних дітей через моїх знайомих не було... Мені спало на думку: таке письмо буває в калік.

  У мене виникло дивне відчуття. Учора чи позавчора, коли я тихо, нікому не заважаючи, займалася своїми справами, якась невідома особа - хтось чужий - не полінувався позначити моє ім'я на цьому конверті. У чиї ж думки я увійшла, сама того не підозрюючи?

   Так і не знявши пальта й капелюха, я всілася на сходинку, щоб прочитати листа. ( Я ніколи не читаю,, непересвідчившись спершу в надійності та безпечності свого положення. Так у мене ведеться із семирічного віку: тоді я якось, сидячи на високій стіні й читаючи повість 'Малюки, що живуть у воді', настільки захопилася розповіддю про підводне життя, що мимоволі розслабилася й утратила контроль над своїм тілом; але замість води, яка так виразно уявлялася мені довкола, мене зустріла тверда земля, і я втратила свідомість. У мене на чолі, під чубчиком, і досі можна намацати шрам. Тож інколи читання буває шкідливим для здоров'я.)

  Я розкрила конверті витягла з нього шість аркушів, списаних однаковим старанним почерком. Завдяки досвідові, набутому на роботі, я вправно читаю рукописи. Жодного особливого секрету тут немає. Усе, що для цього необхідно,- це терплячісь і практичні навички, а ще - бажання розвивати інтуїцію. Коли маєш справу з рукописом, вигоріли на сонці, пошкодженим водою, вогнем або просто плином років, очі мають приглядатися не лише до форми літер, а й до інших характерних для письма ознак, як-от: ретельність написання, натиск ручки на папір, розриви та інтервали в потоці слів ... Треба розслабитись. Ні про що не думати. Аж поки ваша уява не зробить вас одночасно і пером, що ширяє над пергаментом, і самим пергаментом, поверхню якого приємно лоскоче дотик чорнила. Ось тоді ви спроможетеся прочитати рукопис, проникнути в наміри письменника, у його думки, його вагання, його прагнення; тоді ви збагнете той сенс, що його він вклав в написанні рядки.

  Ви зможете побачити все так чітко і ясно, наче ви - сама свічка, що освітлювала папір, коли його торкалося легкокриле перо 

  Цей лист виявився зовсім не таки важким для прочитання, як деякі інші. Незрозумілі знаки поволі перетворювалися на літери, літери складалися у слова, а слова - у речення

  І ось що я прочитала:

  Одного разу я давала інтерв'ю для "бендері геральд" - здається, років 40 тому. До речі треба буде знайти та інтерв'ю - для біографії... І дивного парубійка прислали вони до мене! Це був іще молодий зовсім юний хлопчик, уже по-чоловічому високий, але незграбний, як цуценя. Костюм - вочевидь, новий -  сидів на ньому кепсько; це огидне обрання явно призначалося для чоловіка набагато старшого. Комір, крій, тканина - все було не так. Такий витвір кравецького мистецтва могла купити хіба що мати синові на його першу після школи роботу сподіваючись що її дитина з часом так-сяк "вросте" у костюм. Але зазвичай хлопчаки, розлучаючись із шкільною формою, не розлучаються з отцовством.

  У його поведінці було щось незвичне: якась дивна настирливість, якась знервованість... Не встигла я на нього глянути, як у мене промайнула думка: "Цікаво, а йому чого від мене треба?"

  Нічого не маю проти людей, які люблять правду. Незважаючи на те, що співрозмовники вони найнудніші. Але я терплю їх лише доти, доки вони не починають кепкувати з чийогось уміння розповідати вигадані історії. Ось тоді мій терпець уривається. Та коли вони мене не чіпають, то не чіпаю їх і я.

  Мене дратують не правдолюбці,а сама правда. На відміну від вигадки - яку втіху, яку допомогу у скрутну хвилину може надати правда? яка користь із правди, коли посеред ночі у димарі ведмедем реве вітер? Коли блискавка підбиває химерні тіні на стіні у спальні, а дощ стукає у вікно своїми довгими пальцями? Жодної! Коли ви клякнете  від страху і холоду своєму ліжку, не ждіть, що худюща кістлява правда примчить вам на допомогу. Вам потрібен м'який комфорт вигадки і фантазії. Заспокійлива надійність брехні.

  Певна річ, деякі письменники не люблять вдавати інтерв'ю, це їх злить і  дратує. "Знову ті самі обридлі запитання!" - скаржиться майстри пера. А на що вони розраховують? Репортери - це роботяги. Ставити питання - їхній обов'язок. Головне - ми, письменники. Ми не повинні давати одні й ті самі відповіді через те, що нам ставлять одні й ті самі запитання! Треба вигадувати нові відповіді, щоразу нові - адже саме фантазією ми заробляємо собі на життя. Тому я й даю десятки інтерв'ю на рік. За своє життя я дала їх уже сотні. Бо ніколи не вважала, що талант розквітає лише тоді, коли його ховають подалі від людей сімома замками. мій талант не настільки кволий, щоб звернути зі страху у грубих та брудних руках газетярів.