Казка на ніч

– А НУ, ПРИПИНИ, ШИБЕНЯ МАЛЕ!!!

Голос матері, підвищений до руйнівного резонуючого рівня, спрямованим клином поцілив нарешті у захисну кульку, всередині якої скажено носився по хаті маленький Захарчик. Кулька луснула в друзки, а маленький хлопчик у синій піжамі, не перестаючи реготати, полетів шкереберть, і неодмінно забився б, якби не був підхоплений спритною материнською рукою.

Марічка полегшено і трохи роздратовано зітхнула. І одразу помітила, що, поки вона намагалася вгамувати розігравшогося сина, декілька її «криків» пройшли повз ціль і вкрили стіни та стелю квартири довгими тріщинами.

– От бл…лін! – вигукнула жінка, тримаючи на руках Захарчика, що заходився веселим сміхом від нової гри і спантеличеного маминого обличчя. Іноді Марічці хотілося просто добряче відшльопати цього веселуна по дупці. У виховальних цілях.

– Захарчику! – суворо звернулася вона до сина, – я скільки разів тобі наказала зупинитися!? Що це ігри такі – казитися на ніч глядючи?!

Син, вдобно вмостившись у неї на руках, лише дивився своїми хитрющими зеленими очима, такими самими, як в батька, і лагідно усміхався. Маленький пустун чудово знав, що мама не зможе гніватися довго. Він потягся до неї рученятами, і Марічка безпомічно розтанула в його маленьких обіймах. Злитися вона вже не могла, але подумки таки підраховувала вартість чергового ремонту.

Раптом, просто на очах жінки тріщини посунулися з тихим скреготом цеглин і зімкнулися. У лініях стику знову забіліла штукатурка, а шпалери притислися порваними краями так щільно, що слідів погрому й взагалі не було помітно.

«Дякую, пані Олено!», подумки вигукнула Марічка.

«Прошу, люба», пролунав у неї в свідомості голос старенької з верхнього поверху, «але, нехай це буде востаннє цього тижня?»

«Так!», знітилися молода жінка, «ще раз дякую!».

Марічка вкотре подумала, як її родині пощастило із сусідкою, яка до купи своїх екстрасенсорних достоїнств, пів-сторіччя пропрацювала виконробом на будівельному майданчику. Вона знову подивилася на сина.

– Ох, – зітхнула Марічка, – і що з тобою робити, лихо моє любе?

Захарчик склав губи у картинному виразі задумливості, який підгледів у самої Марічки.

– Може, казку? – запропонував він з таким видом, ніби презентував квантовий двигун на сільському ярмарку.

Марічка засміялася тихим маминим сміхом, і Захарчик засяяв. Знову створивши на мить невагому кульку, всередині якої він стрибнув повітрям до свого ліжка, хлопчик пірнув під ковдру вмощуючись там, наче курча. Марічка сіла поряд і клацнула пальцями, в яких з’явилася книжечка зі збіркою казок, телепортована з шафи.

– Ну, то про що будемо читати сьогодні? – спитала вона, гортаючи сторінки дитячої книжки з яскравою палітуркою.

– Про героїв! – впевнено відповів Захарчик.

– Гаразд, – усміхнулася жінка і обрала певну сторінку. Вона приготувалася читати вголос, а її маленький син приготувався слухати.

– Десь, у невеличкому містечку, – почала Марічка натхненним голосом, – жила собі маленька родина. Татом у сім’ї був простий та працьовитий чоловік, на ім’я Степан…

– Як наш татко! – захоплено перервав жінку Захарчик, – наш татко – Степан! Тато на завданні зараз!..

– Так, – погодилася Марічка, – ти все правильно сказав. Наш тато зараз на завданні. Тато – герой, який працює на уряд.

– На ууууряяяд, – простяг Захарчик тим самим багатозначним тоном, яким малі хлопчики вимовляють щось таємниче, незрозуміле для себе, але дуже круте і цікавезне. Марічка лише лагідно йому усміхнулася.

– Але, – продовжила Марічка, – цей чоловік, на ім’я Степан – був звичайною людиною. І не мав жодних суперздатностей…

– Яяяяк?? – вражено пискнув Захарчик. Його зелені очі здивовано блиснули а губи склалися кілечком.

– А отак! – хвацько підтвердила мати, – звичайнісінькою людиною! Гордим батьком свого маленького сімейства. Кожного ранку він прокидався, пив звичайнісіньку ранкову каву, снідав разом із родиною (тут у Захарчика очі стали ще круглішими від подиву), і йшов на роботу…

– На уряд? – швидко спитав син.

– Ні, – знову усміхнулася Марічка, – цей Степан працював вантажником. Цілими днями він тягав важенницькі мішки та коробки…

– Як він їх тягав? Силою думки?

– Ні, – терпляче відповіла мати.

– Він викликав вітер, який штовхав ті коробки?

– Ні.

– Він їх те-ле-пор-тав? – гордо вимовив хлопчик складне слово.

– Ні. Він їх брав і переносив. Просто своїми великими руками. Забирав з поличок або з підлоги, відносив до спеціальних машин і вантажив у кузов. А іноді – навпаки.

Захарчик виглядав спантеличеним.

– Мабуть, він був просто дуже сильним?

– Так, – погодилася мати, бігаючи поглядом по рядках у книжці, – але при цьому, він був вже не молодий. Роки виснажливої праці давалися взнаки. Чоловіку все складніше було нахилятися і розгинатися, піднімати та опускати, і так – цілими днями.

На маленькому обличчі сина промайнув вираз дитячого суму.

– Коли закінчувалася його робота, чоловік Степан йшов до дому, де його очікувала дружина та діти. Він приходив дуже стомленим та голодним. Його руки майже не згиналися, а спина боліла від перетягування вантажів. Але, яким би виснаженим він не був, Степан залюбки ганяв у футбол зі своїм сином на маленькому полі за будинком, аж поки дружина голосно не кликала їх до столу.

На браслеті, що охоплював лівий зап’ясток Марічки пробігла світлодіодна смужка і швидкий текст:

«В небі над Києвом зазнає аварії міжнародний авіалайнер…»

Жінка легко змахнула смужку, подумавши мимохідь, що це справа як раз для Синього Сокіла. Вона швидко глянула Захарчика, схвилювавшись, що цією паузою втратила його увагу, але син був зачарований казкою.

– Так от, – мовила вона далі, – до того моменту зі школи приходила старша донька, і вони, всією родиною, сідали за стіл і вечеряли, розмовляли і гарно проводили час. А після того, поки дружина Степана поралася на кухні, прибираючи посуд, чоловік допомагав своїй донечці із домашнім завданням. Іноді, завдання були надто складними, але він завжди казав, що немає загадки, яку неможна вирішити, якщо добре розібратися. Він пояснював донці як можна вирішити будь-яку задачу, і тоді в неї все виходило гарно. Наприкінці кожного дня, він ледь доповзав до ліжка, і коли дружина клала голову йому на плече, миттєво засинав із втомленою але задоволеною усмішкою.