ПІСЛЯМОВА

4 вересня
7.30
Телефонні гудки тривають вічність. Завжди так, коли найбільше потрібно. З очей виконуються перші сльозинки. 
Другий дзвінок, третій. Не відповідає.
В голові лунають всі слова, яких я не встигла сказати. Я не встигла тебе вчора обійняти мамо, занадто спішилась додому. 
Починаю тихо схлипувати і буджу чоловіка:
-Вставай, будь ласка. Вставай.
Що сталось і чому ти ревеш з самого ранку?
Тицяю йому в руки телефон з відкритою новиною і реву взахльоб.
-Мамо не бере трубки.
Далі все як в тумані, якимось чином одягаюсь і сідаю в машину. Приїзжаю на місце, де був будинок. Плачу. Бачу лише зруйновані стіни і рятувальників, які дотепер працюють. Питаю скільки людей під завалами.
-Поки витягли лише одну дівчинку. Ще п'ять там.
-А інші. Де люди з інших під'їздів?
-В школі напроти. Їх евакуювали вночі.
Біжу до школи. Чоловік мене доганяє. 
8.30
Приходжу до жінки, яка сидить на прохідній і питаю:
-Доброго дня. Де евакуйовані?
-В спортзалі. А ви хто?
-Дочка.
-Чия дочка? Як ваше прізвище?
-Ятренко. 
- Так, є такі. Лідія і Дарина. Пройдіть за мною.
Йдемо за жінкою по довгому коридору. Світло з вікон б'є в очі. Сльози все ще котяться градом.
Відкриваються двері спортзалу. І я бачу з три десятка людей. Хто спить, хто плаче, інші просто дивлятьсч в одну точку. Помічаю знайоме кучеряве волосся сестри і підбігаю. Вона спить в мами на колінах.
-Мамо, з тобою все добре?
-Все добре, не плач.
-Ти не брала слухавки. Чому?
-Ми нічого не взяли з дому. Все там. Нас збудили серед ночі і спустили будівельними кранами донизу. Сходи завалились.
- Знаю. Я так злякалась. Вибач мене.
- Тихенько, за що.
-Чому ти не подзвонила мені? Не приїхала вночі?
-Всім сказали бути тут. І проводили перелік, складали список кого шукати.
Чоловік тим часом приносить мені таблетки заспокійливого. Випиваю декілька залпом і сідаю. Обіймаю маму і гладжу сестру по кучерявому волоссі.
-А коли можна вас забрати додому?
-Нам мають дати кімнату в місцевому готелі.
-Не потрібно, ви поїдете до мене.
Чоловік бере сонну сестру на руки і несе до машини. Я беру маму за руку і розумію, що нам всім сьогодні дуже повезло. Розумію, що я була надзвичайно нерозумною кожного разу коли не обіймала рідних при зустрічі і прощанні. Не питала: "як справи". Знаходила маловажливі справи замість того, щоб провести з ними час. Адже ми ніколи не знаємо, коли побачимось востаннє.