НУ РОЗКАЖИ МЕНІ КАЗКУ НА НІЧ

3 вересня

18:30
Виходжу з перукарні в жарке підвечір'я, колега замикає двері, прощаємось до завтра. Прямую в сторону дитячого садочка. Діти бавляться класики на асфальті і голосно сміються. Хочеться прийти додому і нарешті сісти, цілий день провела на ногах. 
Майже всіх дітей вже забрали, залишилась моя дочка і ще троє малюків. Алінка чекає на мене вже одягнутою, тримаю чи в руках рюкзачок. Коли вихователька показує їй мене, підбігає.
-Мамо, а ми сьогодні ліпили горобчиків з пластиліну. Я хотіла тобі показати, але його вкрав Влад, потім забув на підлозі і на нього стала нянічка. 
-Ти сильно засмутилась? Хочеш вдома зробимо ще одного?
-Я плакала. Але зовсім трошки. Лише декілька сльозинок.
Обіймаю своє чудо.
-Скажи виховательці до побачення, йдемо.
-Пані Антоніна, до побачення.
-До завтра, Алінко.
Дочка крокує попереду мене, стараючись наступати лише на шов між бруківкою. В дворі бачить свого друга Данила і підбігає до підлітка. Він бере її на руки і крутить. Смішно, чому моя дитина не любить бавитись з однолітками, але обожнює старших хлопців. 
З-за спини чую голос бабці Данила:
-Добрий вечір.
-Добрий вечір, Зосю. Іди до мене на лавку. Підпиши заяву.
Терпіти не можу, коли мене називають Зосю. 
-Я біжу в магазин і потім поговоримо.
-Ні, Софіє. Я стара потім за тобою бігати не буду. Сюди йди вже.
Не хотячи, підходжу до сусідки з другого поверху - Баби Гані. Боюсь, що вона знову буде довго жалітись на те, як її в черговий раз не захотіли слухати в мерії, водоканалі чи ще де-небудь. Баба-Ганя-за-справедливість завжди знаходить, де б повоювати і за що. 
-Став підпис, отут ти знизу. 
-Так про що заява скажіть?
-В мене по стіні тріщина йде, скоро зможу руку туди запхати, треба жалітись. Ті іроди з першого поверху як зробили перепланування - так враження, що все нищиться. Штукатурка валиться, підлога скрипить.

Підписую документ і стараюсь швидше втекти, але сусідка тримає мене за руку і продовжує жалітись. Баба Ганя живе з двома внуками на свою пенсію. Дівчина вже студентка і хлопчик - підліток. Звичайно, що все в неї валиться - ремонт її квартира бачила ще коли її чоловік був живий. А то за її словами вже давно було. Хоча без неї тут і справді все б завалилось. Головна активістка в будинку.
Мене рятує від довгих скарг дочка.
-Мамо, хочу додому. 
-То йдемо в магазин швидше і потім додому. Кажи Данилку папа, ви ще потім побачитесь.
Я також прощаюсь з сусідкою і ми йдемо в магазин за рогом будинку.

20.00
Алінка ліпить з пластиліну горобчика. Час від часу питаючи:
-Мамо, а якого кольору в горобчика дзьобик? А де він спить? А чому горобчика вміє літати, а людина не вміє?
Я відповідаю на питання і нарізаю салат. Скоро прийде з роботи Андрій, треба йому зробити поїсти. Прийде і як завжди ще поїде таксувати. Це напевне моє головне розчарування в сімейному житті. До заміжжя завжди здавалось, що чоловік і жінка працюють в 5-денний робочий тиждень, маючи в своєму розпорядженні вільні вечори і вихідні. На практиці, я бачу Андрія 1-2 години в робочі дні, і 5-6 в вихідні. Проклятий кредит. Хоча мені й повезло з чоловіком, він робить все, щоб ми жили не бідно.

22:00
Дитина постійно канючить: 
-Мам, ну мам, ну розкажи мені казочку на ніч. 
- Ти вже послухав одну. Мамі завтра на роботу йти, а тобі в садок - тому потрібно спати. 
- Ну будь ласочка, Михайлик теж хоче послухати. 
Дочка дивиться великими очима, тримаючи під рукою свого іграшкового ведмедя Михайлика. 
-Не правда, Михайлик вже заснув. Добраніч, жабка.
Цілую Алінку в лоб і виходжу з кімнати. 
Прямую на кухню, щоб включити чайник. Під його сопіння в голову крадуться різні думки. 
Я забула сьогодні щось купити, що саме не можу згадати. Аліна сьогодні капризувала весь вечір, це дивно. Але лоб не був гарячим перед сном. Завтра потрібно скинути платіж по кредиту за квартиру. Ще трошки, майже всі борги вже віддали. Хочу зелені стіни в вітальні. Віддамо кредит і почнемо з ремонту в вітальні. 
Свист чайника, звук води, яка ллється в чашку, запах малинового чаю.
Відкриваю на кухні вікно, бо стає нестерпно душно і нюхаю останні теплі вечори. Хочу піти прогулятись, як в молодості. Бродити вуличками, не думаючи про всі турботи життя. Листя на каштанах вже почало жовтіти. Навіть дерева не витримують такої спеки. Телефонує чоловік. 
-Взяв останнє замовлення на сьогодні. Через годинку буду вдома, дочекаєшся мене?
-Очі вже закриваються, не впевнена. Втомилась за сьогодні. 
-Шкода. Клієнтів сьогодні мало, не хочу витрачати час. Краще б тебе зараз обіймав в ліжку.
-В такому випадку в мене більше бажання тебе дочекатись.
-Через годинку буду дома. Цілую.
-Збуди мене якщо задрімаю. Цілую.
Збиваю телефон, на годиннику 22.50, приношу зі спальні книжку і занурююсь у читання.

23.30
Спочатку гасне світло, чути хрускіт. Не встигаю встати з-за столу як відчуваю невагомість. І біль. Шалену біль по всьому тілу, від якої здається скоро втрачу свідомість. Кричу:
-Аліна, Аліна.
Плачу і чую як пищить дочка. Відчуваю як стаю все слабшою. І біль теж втихає. Втрачаю свідомість.