Чорний Принц

Світить яскраве сонечко і з цікавістю заглядає у вікна. А я в хатинці сама. Вона для мене стала ніби другою домівкою. Вже вкотре я сюди приходжу. Тут спокійно, затишно, надійно. Цілими днями я блукаю по королівстві, милуюся красою літа, яке тут у розквіті. Мавки навчили мене плести віночки. Мені дуже подобається бувати з ними. Завдяки таким зустрічам я тепер знаю тут майже кожен куточок. Радісно було бігати  по стежинах, які ховалися у високій траві, сидіти у спеку біля холодного джерела, слухати цікаві історії, жартувати і весело сміятися. Але водночас мені було сумно.

Я мріяла зустріти Принца, але його ніде не було. Питати про нього не наважуваллася, боялася виявити свої почуття. Часто згадувала нашу останню зустріч, ласкаві обійми і його чарівну усмішку. 

 Я відчинила вікно. Жмуток сонячних променів разом з подихом вітру підняли настрій. Опинившись у сплетінні сонячних зайчиків, дивилась удалину, де на фоні синього неба поважно пливли біленькі хмарки. Раптом веселий і дзвінкий сміх долинув до мене. Це Мавки прибігли, щоб розважити мене і заманити у вир зеленого лісу. Вони уквітчалися яскравими квітами, були такі життєрадісні і привітні. Їх очі горіли радісним блиском. Я вмить опинилася на вулиці. Взявшись за руки, ми попрямували до річки.  

Русалка в цей день була зажурена, скаржилася, що вона одинока і самотня. Чомусь її настрій передався і мені. Поки Мавки гойдалися на вітах верби і втішали її, я пішла вздовж берега. Хотілося побути наодинці. В полоні своїх думок я прямувала далі і далі. Річка поступово звужувалася, вкривалася очеретом. Скрізь було чути якесь гудіння.  Ця місцевість була мені знайомою. Я знову опинилася біля Зачарованого Болота. Над чорною водою, наче дим, звивалися комарі.  Стривожені крики долинали здалеку. Раптом стало темно, над водою спустилися сутінки, повіяв холодний вітер. Було враження, що насувається  гроза. Стало страшно, я вже хотіла повертатися назад. Та раптом почула пронизливий крик: "Допоможі-і-і-ть"... Я вмить здригнулася. Крик повторився декілька разів. Озватися  не наважувалася, але недалеко від болота я побачила стежку. Звісно, що в той момент я спішила на допомогу, тому побігла туди, де чула голос. Очерет заступав дорогу. Засохлі стебла ранили ноги, хапали за руки, наче раділи, що я опинилася на їх території. Крок за кроком я продиралася вперед. Більше не було чути ніяких криків, але я і далі йшла. Найбільше боялася потрапити у трясовину, але на диво, земля була твердою і встелена мохом. Навкруги панував якийсь хаос. Все переплелося: очерет. лоза, суха трава... Я вже хотіла крикнути, щоб хтось озвався, але мою увагу привернули інші голоси.

-До нас хтось іде, чуєш? - луною озвалося десь вдалині, і плескіт хвиль порушив тишу. 

-Це Дух Болота. Він не може знайти собі спокою, тому і блукає хащами. 

-Ти допоможеш мені? - знову спитав перший голос.

-Що ти хочеш? - озвався другий голос, і я впізнала Лісовика. 

Я стояла і боялася поворохнутися. А тим часом розмова продовжувалася. 

-Ти проведеш Чорного Принца у королівство? - цей голос належив жінці. Він звучав якось по-старечому, але але впевнено і владно. - Зустрінь його сьогодні біля воріт. Вони відчинені. Коли сонце поверне на захід, він буде проходити недалеко зі своїм військом. У нас є шанс захопити владу, адже нашого Принца зараз немає. Ворота він не закрив. 

-Добре, я все зроблю.

Далі я не слухала. Залишатися на місці було небезпечно. Я швидко повернула назад і побігла, не розбираючи дороги. Намагалася не зійти зі стежки. Вже не звертала увагу, що очерет заплутувався в моєму волоссі, а гостре листя різало руки. Згодом побачила річку і вже впевнено вибралася із Зачарованого Болота. Біля верби Мавок я вже не зустріла. Тай Русалка була десь далеко серед хвиль. Я не стала гукати її. Але потрібно було когось кликати на допомогу. Королівству загрожувала небезпека. Найбільше в цей час хотілося зустріти Принца і попередити його. Але де ж він? Деж ті ворота, про які ця жінка розповідала Лісовикові? "Потрібно розшукати Доброго Чарівника", - раптом виникла думка і я побігла до його будиночка. 

-Що сталося, Катрусю? Чому ти така налякана? - зустрів мене дідусь, працюючи біля своїх троянд. 

Мені важко було говорити, я не могла віддихатися. Емоції переповнювали, слова переплутувалися. Я переповіла все, що почула у тенетах Зачарованого болота. 

-Дитино, ти ж могла загинути там,- із співчуттям заговорив Добрий Чарівник. - Дух Болота закликає у гущавину, а Зла Відьма затягує на дно Чорного озера. Це він кликав тебе. Що ж вони задумали з Лісовиком?  Гіркота і сум оповили чоло цього незвичайного дідуся. Якийсь відчай підкрадався і до мене. Він продовжував говорити:

-Чорний Принц - наш найбільший ворог. Він живе на півночі від нас і давно вже намагається перетворити наше королівство у пустелю, щоб розширити свої володіння. Потрібно негайно закрити ворота. Ти повинна поспішати, бо в мене немає сили, я не встигну дійти туди до заходу сонця. Візьми ключі, але бережи їх , не загуби. 

-Але куди ж я маю бігти? Я не знаю дороги. - Все так несподівано сталося, що я дуже розгубилася. 

Добрий Чарівник вивів мене за свій будиночок. Я побачила вдалині пагорб. Він височів над деревами і своїми боками підпирав небо. 

-За цим пагорбом наші ворота. Туди далека дорога, її перетинає густий ліс. Ти маєш іти прямо і ніде не звертати, інакше заблукаєш. Поспішай. Сонце не буде стояти на місці, а Чорний Принц не буде зволікати нагодою прийти сюди. Ворота закриваються легко, потрібно просто повернути ключ у замкові. Біжи, Катрусю.

І знову мене супроводжував бешкетник-вітер. Він безтурботно літав навколо мене, гудів, наспівував якусь одноманітну мелодію. Невже він не розумів, яке відповідальне завдання мала виконати я? Серце калатало у грудях, а попереду ще довгий шлях. Мої переживання були, наче туго натягнуті струни. 

Коли закінчилась рівнина, я забігла у ліс. Поміж деревами прямувала стежка. Вона і мала привести мене до воріт. Все було б добре. якби не сталася одна неприємність. Там, де дерева близько підійшли до стежини, мій шлях перекрила густа павутина. Вона простягалася до самих крон, так щільно вплелася між вітами, ніби густий дим вкрив шлях густою завісою. І найстрашніше, кругом снували великі чорні павуки. Я з дитинства дуже їх боялася. Не знаю чому, вони завжди викликали у мене панічний страх. В ту мить я не навжувалася і кроку ступити вперед. Здавалося. що вони обплутають мене. Зі страху я забула настанови Доброго Чарівника і вирішила обійти павутину. Пройшовши деякий час, я потрапила у таку гущавину, що важко було продиратися длі, просто неможливо. Крім того, я вже не знала, як повернутися назад і відшукати стежину до воріт. Безпорадно зупинилася. Повернула вліво і рішуче почала виходити з гущавини. Порібно було діяти. На щастя, я знову опинилася на тому самому місці. Взявши суху гіллячку, почала продирати павутину. Перед очима скрізь лазили павуки. Вони торкалися моїх рук, падали на ноги. Це було жахливо. Було відчуття такого страху. Але павуки не кусали. Це єдине, що заспокоювало мене на той час. На щастя, мені вдалося вибратися, павутина врешті решт закінчилася. Далі я бігла, не зважаючи ні на що.