Казкова ніч

Сьогодні, лягаючи спати, я не закривала вікно. Лилося у кімнату світло місяця, заглядали гілки вишень, долинали співи птахів. А ніч, тепла літня ніч кидала цілі оберемки пахощів. Вони і не давали мені заснути, сон не приходив. Я лежала і мріяла. Хіба ж можна спати,  коли навіть роси увібрали в себе чарівність і тепло казкової ночі. Коли у нас навкруги така краса, то як же гарно у Королівстві Зеленого Лісу! Я заплющила очі, намагаючись зловити сон. Аж раптом почула легкий стукіт у вікно. Схопившись, виглянула надвір, але навкруги нікого не було. "Мабуть, це мені приснилось", - подумала я. Але якісь тривожні передчуття і водночас радість і хвилювання не покидали мене. Вдягнувшись, я вийшла на вулицю. Відразу опинилася у ніжному сяйві місяця. Воно огортало мене холодком і свіжістю. 

І тут я помітила синюватий вогник, який блимав трошки далі від мене. Він то зникав, то знову з'являвся, загорявся яскравіше, а потім знову пригасав. Раніше я б дуже здивувалася, можливо, і злякалася б. Але побувавши у Королівстві Зеленого Лісу, мене вже нічого не дивувало. Я ступила вперед, щоб розгледіти його, але він час від часу віддалявся. Ніби котився по стежині і вабив своїм світлом. Йдучи за ним, я не зогляділася, як опинилася вже біля лісу. А він не зупинявся, заблимав між деревами. В мене було таке сильне бажання розгледіти це диво, що вже ніщо не зупиняло: ні темнота ночі, ні похмурий ліс, ні страх. Я йшла все швидше і швидше за вогником. Коли ступила на Чарівну Алею, ніби отямилася. Я ж на шляху до королівства! І в цю мить тисячі таких вогників замиготіло навколо мене, прорізуючи наскрізь темряву. Я зупинилася і милувалася побаченим. Навколо був ніби казковий фейєрверк. Навіть берізки простягли свої гілочки, щоб торкнутися цього дивного сяйва.

-Не страшно було йти одній темним лісом? - почула я такий знайомий і рідний голос Принца. 

Він підійшов і взяв мене за руки. Хоч було темно і не видно, але я відчувала, що він усміхається, як завжди. 

-Ні, не страшно. А що це за вогники?

-Це ж Ельфи. У них сьогодні особлива ніч. 

Принц нахилився до мого обличчя. Він був так поряд. Схотілося торкнутися його волосся, заглянути у темінь очей, але я не навжувалася цього зробити. Він був для мене недосяжним. 

-Ходімо, Катрусю, нас чекають, - особливо ніжно прошепотів він, і ми рушили у королівство. 

Нас супроводжували миготливі вогники Ельфів. Мені хотілося розгледіти їх. Я сказала про це  Принцові.

-Їх важко роздивитися, вони весь час рухаються, - пояснив він. 

-А на кого вони схожі?

-Це ніби метелики, але схожі на людей. У них красиві крила, які  і випромінюють сяйво. Ельфи ховаються у квітах і рідко з'являються. Їх важко відшукати. І тільки один раз в році влаштовують свято, опівночі вилітають із схованок і веселяться до ранку. Багато хто мріє побачити Ельфів. Вважається, що вони приносять щастя. 

Я вірила Принцові, адже і сама в цю мить почувалася щасливою. Ніч огортала нас прохолодою. осипала росами, чарувала своїм сяйвом. Адже і ніч буває світлою, коли вона радісна...

Ми вийшли на галявину. Попереду горіло багаття, виблискаючи жаринками полум'я. Навколо нього танцювали Мавки. Я дуже зраділа, що знову зустрілася з ними.

-Здрастуй, Катрусю! - весело привіталися лісові красуні. Їх волосся рікою спадало до землі. У ньому сяяли світлячки. Віяло магією від їх загадкового танцю, від тепла вогню і від цієї  ночі. Одна з Мавок підійшла і подарувала свій вінок, а інші прикрасили моє волосся світлячками. 

-Ти і сама тепер, наче лісова Мавка, - сказав Принц, дивлячись на мене. 

-Катрусю, потанцюй з нами, - попросили дівчата. Вони взяли мене за руки і я нерішуче пішла з ними до танцю. Ми закружляли у хороводі. Я відчула якусь легкість. Наче якась невідома сила підносила мене в цю мить. 

-Ти дуже гарно танцюєш, - заговорили Мавки, і мені було дуже приємно це чути. 

-Ходімо з нами у темряву, ми покажемо тобі стільки всього незвичайного, - запропонували вони. 

Я шукала поглядом Принца. Хоч було і цікаво з Мавками, але мені не хотілося залишатися без нього. Він наче зрозумів мої думки. Підійшов, взяв за руку і сказав:

-Ми з Катрусею підемо разом, правда?

-Правда, - погодилася я. 

-Наздоганяйте нас, - защебетали лісові дівчата і зникли за шатром густого гілля.

Стало тихо, тільки ледве потріскували у вогні сухі гілочки. Над галявиною піднімався густий туман, наче казкове марево. Навіть вітер принишк, припав чолом до землі і боявся поворохнутися. 

-У нас північ, - тихенько пояснив Принц. В цю мить все замовкає і прислухається до ритму життя.

Ми стояли і слухали тишу. Тільки зорі у небі ще яскравіше почали сяяти, щоб возвеличити цей мотив вічності, цей вимушений спокій, який потім спалахне міріадами мелодій. І коли знову все ожило, ми з Принцом рушили у глиб лісу. Мені ніколи не доводилося мандрувати вночі лісовими стежками. Сьогодні ж нам шлях освітлювали Ельфи, тому темрява ніби розступалася. 

Ми йшли тільки вдвох, але було враження, що навколо нас хтось є. Зачаровували своїми мелодіями солов'ї. Їх була сила-силенна. Їх пісні звучали дзвіночками, грали переливами. Ниточки місячного проміння падали на роси і розбивалися на тисячі іскорок. Про щось шепотіли листочки, а їх так лагідно гойдали гілки. Я милувалася цією незвичайною красою. Переді мною відкривався новий світ. Я навіть не надавала значення, куди йти, аби лиш поряд з Принцом. 

-Тут нам треба повернути на цю маленьку стежину, -  вказував він шлях. 

Я ступила на цю стежку і відразу опинилася у зарослях папороті. Вона застеляла землю навкруги, була дуже високою. Роси падали мені на ноги, на руки, але вони не були холодними. Навпаки, огортали ніжністю. Пагони папороті стіною оточували нас з обох боків. Згодом вони ставали меншими.

І раптом вдалині я побачила красивий  замок. Хоч і була ніч, та він чітко вимальовувася на фоні темного неба. Здавалося, що він з'явився якось раптово. Місячне сяйво добре освітлювало місцевість, тому мені вдалося ще здалеку розгледіти його. Це був красивий казковий замок, з колонами, з високими сходами, ніби висічений з білосніжного мрамору. Найбільше дивувало те, що він знаходився в глибині лісу. Дерева, які з усіх боків оточували його, ніби розступилися, даючи місце білим трояндам. Їх тут було дуже багато. Вони  гарно квітували і дарували свій незабутній аромат. Коли підійшли ближче,  між ними я  побачила доріжку до самих  дверей, які були навстіж відчинені. Від такої несподіванки я ніби втратила відчуття реальності. Тільки коли Принц запросив зайти до замку , я ніби отямилася. Дивилася на все широко відкритими очима.