Лісовик

Вдома я відчула в собі якісь зміни. Не хотілося сідати за книжки і думати про завтрашній день у школі. До себе вабили далекі зорі, які блимали вдалині, чарувало сяйво місяця, який розкидав білі шати у нас по подвір'ю. "Як зараз гарно у лісі", - думала я. Він кликав мене в цю темну ніч, таку ласкаву і ніжну, як очі Принца. І вперше за весь час мені не хотілося заходити у кімнату, повторювати вже давно вивчений екзамен. Не знаю, скільки б часу я милувалася нічними краєвидами, якби не почула голос мами:

-Катрусю, що з тобою? 

- Нічого. Я просто хвилююся, взавтра ж останній екзамен.

-Все буде добре, заходь до хати.

В цю ніч мені снилися всі пережиті події. Я ішла густими травами, кудись поспішала, когось шукала, а почуття переповнювали хвилювання і тривога. Десь далі уві сні на мене чекав Принц. І коли я вдивлялася в його очі, на серці ставало спокійно і затишно.

Я прокинулася. У вікна заглядало сонце. Надворі вирував ясний літній ранок. Час збиратися до школи. 

На екзамені я дуже гарно відповідала. Це мені сказала вчителька української літератури. Я відчувала, що в той день говорила якось по-особливому натхненно. В душі панувала така радість, таке відчуття щастя огортало мене. Я радісно усміхалася всім.  В той день інші учні теж раділи, адже незабаром випускний і ми залишимо нашу школу.

Додому поверталися разом з подругою Оленою. 

-Давай сьогодні підемо на озеро, - запропонувала вона.

В якийсь інший день я б не відмовилася. Ласкаві хвилі і гаряче сонце так і кликали у воду. Але сьогодні я збиралася до лісу. Ми попрощалися з подругою і я швидко пішла додому. Вдягнувши легку літню сукню, вийшла на вулицю. 

Знову летів вітер поряд зі мною і заплутував моє волосся. Шумів якось тривожно і байдуже. Чи то я так хвилювалася? У лісі війнуло пахощами листя. Крізь сплетіння гілок падало сонячне проміння. Щоб скоротити шлях до Чарівної Алеї, я пішла іншою стежиною. Хотілося швидше потрапити у казкову країну. Я дуже зраділа, коли знову з'явилися метелики. Вони покружляли біля мене, відкривши шлях у  Королівство Зеленого Лісу. Потрапивши туди, почула голосний спів пташок. Вони перегукувалися різними голосами, заворожуючи своїм звучанням. Пташки  були дуже різні. Літали так близько, що я відчувала трепет крил. Вони настільки відволікали мене, що я звернула увагу, що йду не тією дорогою, якою йшла вчора. Земля була встелена якимись дивними квітами. Вони дуже гарно пахнули, а пелюстки випромінювали ледь помітне сяйво. Ішла, ніби по м'якому килиму. Дуже хотілося зустріти Принца. На жаль, я не знала, де він. 

Раптом краєвиди змінилися. Квіти зникли, а землю вкривав вологий мох. Ліс чомусь став похмурим. Темне чорне гілля закривало небо. Навіть сонце сховалося за хмари. Стояла тиша. Інколи її порушували злякані крики птахів. Я повернула назад. Але відшукати знайому дорогу було важко. Стежки розбігалися в різні боки. Згодом дерева змінилися зарослями лози. Високі чорні стовбури піднімалися вгору. Від них, ніби змії, вилися гілки: покручені і слизькі. По землі було розкидане темне сухе листя. Мокра земля дихала холодом, і я ніби відчувала це. Піднімався густий туман. Я йшла, не розбираючи дороги. Страшно було і крикнути. Я все ще надіялася вибратися звідси сама, хоча відчувала себе безпорадною.  Час ніби зупинився. З кожним кроком  збільшувалася кількість води. Важко було відшукати сухе місце. 

Раптом почулися якісь страшні крики. Вони сполохали чорне гайвороння, яке позлітало з гілок дерев, а потім знову принишкло у сутінках. Я стала прислухатися. Крик повторився, але вже ближче. 

-Хто тут? - відгукнулася я.

Почулися кроки, важкі та обережні. Враз переді мною з'явилася постать, схожа на людину, але спотворена. Довга зеленкувата борода і такого ж кольору волосся вкривали голову і зморшкувате обличчя. Худі руки майже торкалися землі, покручені пальці тримали дерев'яну палицю. Тіло було вкрите листям та мохом. Я дуже злякалася, але все ж звернулася з проханням:

-Допоможіть мені вийти звідси.

-Хто сюди потрапляє, то вже не виходить назад, - заскрипів глухий старечий голос.

Інакшої відповіді від такого страхіття я і не очікувала. Якась злість уступила місце страхові. 

-Але я не хочу залишатися тут. Все навкруги таке страшне, - обурилася я.

-Коли ти втомишся і будеш знесилена, тобі вже не буде страшно, - знову залунав його голос. На мене дивилися великі витрішкуваті очі якогось зелено-гнилуватого кольору. Вони були наче скляні. 

-Чому ви такі злі? Я не хочу тут бути. Ви ж знаєте дорогу до Королівства Зеленого Лісу?

-О! Звичайно знаю. Це були мої володіння, моє царство мудрого Лісовика. Але його мешканці захотіли світла, тому обрали своїм володарем Принца. Вони не розуміють, що сонце сліпить мене, тому я люблю темряву.  А яке б було володіння тьми! Зараз доводиться сидіти в лозах і згадувати свої молоді літа.

-Але ж у Принца дуже гарне королівство...

Лісовик засміявся. Сміх приглушеною луною рознісся навкруги. Я зрозуміла, що вблагати його не зможу. Доведеться розраховувати на свої сили. Повільно почала відступати назад. Лісовик помітив мої наміри. 

-Ти нікуди не підеш, дівчино. Ти будеш вічно у моєму болоті.

Він так спритно наблизився до мене і схопив за руку. Кістляві пальці болісно стиснули зап'ястя. Від несподіванки я скрикнула і з силою висмикнула руку. Мені вдалося звільнитися, і я, не роздумуючи, побігла подалі від чудовиська. Корені дерев чіплялися за мої ноги, боляче дряпаючи, наче намагалися зупинити мене. Страх підганяв у глиб лісу. Зупинялась інколи, тільки щоб перевести подих. Здавалося, що сили покидали мене, але залишатися у царстві тьми не хотілося, тому я продовжувала бігти, не розбираючи дороги.

З часом я побачила, що небо трошки посвітліло, промені сонця крадькома пробиралися через чорне гілля, на землі почала з'являтися трава. Лози змінювалися іншими деревами. Згодом знову зашумів ліс і цвіли квіти. Здавалося, що небезпека минула, я впевнено прямувала у Королівство Зеленого Лісу.