За вікном вирувало тепле літо. Здавалося, що все ніжилося в його долонях. Кожен листочок і кожна травинка раділи сонцю. Його промені золотими ниточками заглядали до мене у вікно, наче кликали кудись, ніби хотіли розповісти якусь таємницю. "Ось вивчу останній екзамен, а тоді буду вільна, як пташка,"- подумала я. О такій порі не хотілося сидіти за уроками. Душа прагнула пригод. Здавалося, полетіла б на хмаринці понад лісами, озерами... Вона несе мене широкими просторами, а поряд - птахи. Вони стрілами мчать, поспішають, зникають вдалині...А внизу все таке красиве. Величаві крона дерев здаються маленькими зеленими кульками...
-Катрусю, відпочинь трошки. Ти сидиш над книжками цілий день. І так вже все знаєш,"- говорить мама. Доводиться з небес повертатися знову у свою кімнату.
-Добре, мамо,"- відповідаю, а сама ще й досі у полоні своїх мрій. Я часто запитую себе, чи всі так мріють? Я жила у своєму неповторному світі.
Мені чотирнадцять років. Незабаром здам випускні екзамени за дев'ятий клас. Далі, як кажуть наші вчителі, нас чекає самостійне життя. Але у світі фантазій мені набагато затишніше. В той день я склала свої зошити і вийшла на вулицю. Ну що ж, знову у ліс, на своє улюблене місце.
Свіже повітря підбадьорило мене, я вдихнула пахощі трав - і стало радісно. В цей час хотілося почуватися красивою, як ніколи. Я ішла знайомою стежкою. Моє темне волосся спадало на плечі. Вітер грався ним, розкидав в різні боки, заплутався, про щось шумів, ніби передражнював. Хотілося сховатися від нього за стіною дерев. І справді, в лісі стало затишно. Вітер блукав десь високо в зеленому листі. Перелітав від одного дерева до іншого, шарпав поважні сосни, ображав тоненькі осики. А ті злякано тремтіли навіть тоді, коли він лягав спочивати на густий килим трав. Добре мені серед лісового розмаїття.
Я повернула праворуч, до старої верби. Та раптом закружляли навколо яскраві метелики. Їх було так багато, що увесь ліс заховався за барвистими крилами. Наче яскраве сяйво , миготіли вони перед моїми очима. Я йшла, зачарована цим дійством. Метелики були реальні. Вони торкалися моїх рук, обличчя, сідали на волосся. Собою заполонили весь простір. Якесь хвилююче передчуття виникло в цей момент.
Через деякий час вони зникли, і переді мною був вже не наш ліс. Удаль простелилася широка дорога. З обох боків росли високі берези. Дорога була встелена м'якою травою. Навколо панувала тиша. Тільки птахи, мандруючи з гілки на гілку, порушували ідилію спокою. Прямуючи цією алеєю, я підійшла до зеленої долини. Війнуло прохолодою, почувся легенький шум води. Недалеко був струмок. Він протікав вздовж долини, а потім губився серед густого лісу. Хвильки набігали одна на одну, стрибали, перевертались, гралися, то раптом про щось починали шептататися. "Дивні створіння,"-подумала я і продовжувала іти далі. Чим довшою була дорога, тим повноводнішим ставав струмок. Ліс ніби розступався перед ним, схиляючи голову перед стихією води. Та це вже справжня річка! Вона линула поміж берегами горда, вродлива і сильна. Я йшла і дивилася в її чисту воду. Було спокійно, аж млосно на душі.
Попереду розкинула віти висока верба. Вона ніби зійшла з берега і по коліна стояла у воді. Її довгі віти спадали донизу. Час від часу до неї прилітали птахи. Мені здалося, ніби вона жива.
-Здрастуй,- захотілося привітатися з нею. І раптом у відповідь почула:
-Здрастуй.
Невже ця верба вміє розмовляти? Моєму здивуванню не було меж. Але підійшовши ближче, я побачила дівчину. Вона була у воді, притулилася до дерева і гралася її гілочками. Деякий час ми мовчки дивилися одна на одну.
- А я тебе не зустрічала в нашому королівстві,- почала розмову дивна дівчина. - Звідки ти прибула?
Я не знала що відповісти, бо мене більше цікавило, куди я потрапила.
-Чому ти у воді?-запитала перше, що прийшло мені на думку.
-Я - Русалка, - усміхнулося дивне створіння. Я пильно дивилася на неї. Довге біле волосся спадало до низу і ховалося у воді. Одяг був, наче витканий з водоростей. Він легко обвивав її струнке тіло. Вона граціозно припливла ближче. Я звернула увагу, що в неї великі очі. Вони постійно змінювали колір. Були спочатку голубі, наче небо в сонячний день. Через деякий час стали сірі. Та ні! Вони вже зелені...
-Ти така гарна. Ти постійно живеш у воді?
-Ну звичайно. А де ж ще можна жити?- усміхнулася чарівна Русалка.
- Мене звати Катя, - продовжила розмову я. - Сюди потрапила випадково. Що це за місцевість?
-Ти - у Королівстві Зеленого Лісу.
Те, що кругом був ліс, я звернула увагу вже давно.
-Невже серед лісу може жити Русалка? - запитала я, на що вона засміялася дзвінким переливчатим сміхом.
-Ти якась дивна, - продовжувала сміятися Русалка.
Мені стало ніяково. Я вирішила іти далі.
-Стережися Зачарованого Болота, - кинула вона мені навздогін. Я озирнулася, але Русалка вже зникла у хвилях річки. Навколо була висока трава. Якісь незвичайні пахощі розносилися вітром довкола. Я йшла понад берегом річки. Сонце піднімалося все вище і вище. Але воно не було дуже спекотним. Звідусіль віяло легкою прохолодою і свіжістю. Вдалині я помітила невеликий казковий дерев'яний місток. По ньому я легко перейшла на інший берег, але відразу злякалася, тому що почула якісь дивні зуки, ніби чийсь крик. Відразу не можна було уявити, звідки вони долинали. Я повернула ліворуч, і тут переді мною виникло якесь озерце. Я зупинилася, вражена побаченим. Воно було чорним. Може це таке темне дно? Але здавалося, що і вода була чорна. Озеро було круглої форми. З усіх боків його оточували зарослі очерету, чагарнику та лепехи. Якісь непрохідні нетрі. Над темною водою роїлися комарі. Їх була сила-силенна. Ніби живий клубок рухався над водою, і від цього вона ніби хвилювалася. Хоча ніде не було вітру, а навкруги стояла якась мертва тиша. Мені стало не по собі. "Може це і є Зачароване болото? - згадалися чомусь слова Русалки.- Хто ж його зачарував так?"