Казка доктора Чуб-Чубича

Вільке було гаряче-гаряче, ніби маленьке сонечко оселилося всередині нього. Усе тіло так боліло, що іноді йому було важко дихати. Він лежав під ковдрою і тихенько крехтів, немов старий дід.

Рано-вранці до нього прийшов доктор Чуб-Чубич. Він сів поруч, поправив ковдру й лагідно сказав:

— Вілько, а хочеш, я розповім тобі казку… про тебе? Вона неодмінно допоможе тобі одужати.

Брови хлопця здивовано злетіли.

— Казку?.. Про мене?

— Так, — усміхнувся доктор. — Про місто, яке живе всередині тебе. Уяви собі, — почав він, — що всередині кожного з нас є ціле місто. Його тримають міцні Кістки — наче високі стіни замку. Їх огортають М’язи, які дають нам змогу бігати та гратися. Угорі розташувалася Мозкова Вежа. Звідти всім керує мер — Мозок. «Я міркую та приймаю рішення!» — каже він. У нього так багато справ, що тільки вночі йому вдається відпочити.

Трохи нижче, у теплому будиночку з реберець, живе Серденько, яке не спить ні вдень, ні вночі. «Бум… Бум… Бум…» — тихо стукає воно, відправляючи червоні поїзди з киснем і корисними речовинами, які роз’їжджаються по організму.

Є в тому місті й дороги — Нервові Магістралі, які доносять усьому тілу накази від Мозку, щоб кожен мешканець знав, що робити. «Увага! Небезпека!» — і місто миттю реагує.

Є також парка Легенів. У них повітря, що ти вдихаєш, стає чистим-чистим, і кисень із нього розлітається з червоними поїздами по місту. Та навпаки, якщо до цієї парки потрапляє шкідливе повітря, вони виводять його назовні, коли ти видихаєш.

А на Фабриці Перетворень — у Печінці — працюють чудові майстри, що очищають червоні поїзди від шкідливих речовин, які час від часу потрапляють до міста. А ще Печінка зберігає корисні речовини. «Робимо енергію з їжі! Додаємо сили!» — поважно декларує вона.

Звичайно, є й охоронці — білоклітинки. Як же без поліції? «Ми захищаємо місто!» — кажуть вони.

І коли всі мешканці працюють злагоджено, ти — здоровий. Але одного разу…

Вілька тихенько прошепотів:

— Що сталося?

Доктор усміхнувся:

— Слухай… До міста пробрався маленький Мікробчик. Він був дуже хитрий і бажав усім нашкодити. «Я внесу безлад та плутанину в життя всіх мешканців!» — кричав він. Печінці стало важко очищати червоні поїзди, бо в них накопичувалося забагато шкідливих клітин. Швидко почали з’являтися інші мікроби. «Нам важко дихати», — промовили Легені. І тут…

— Що?! — мимоволі вигукнув хлопчик.

— «Ми на варті! До бою!» — закричали білоклітинки, одягнули шоломи й побігли вперед! — продовжив доктор. — Мер крикнув: «Підвищуємо температуру!». І в місті стало гаряче. Почалася битва. Коли мікроби будуть переможені, до справи візьмуться спеціальні клітини — «прибиральники», які, немов пилососи, зберуть їхні залишки. 

— Ух, — схвилювався Вілька.

І тоді доктор звернувся до хлопчика:

— Але… Ти можеш трохи допомогти своєму місту.

— Як? — здивовано спитав Вілька.

— Лежи. Пий ліки та теплий чай. І спи. Сон — це час, коли все відновлюється. Коли місто відпочине — воно знову буде сильним.

Вілька запитав із надією:

— Невже це допоможе?..

— Звісно.

І хлопчик повільно заплющив очі…

Коли доктор Чуб-Чубич прийшов через кілька днів, Вілька вже сидів у ліжку, закутаний у ковдру, і його очі світилися зовсім інакше.

— Ну що, як ти себе почуваєш? — лагідно запитав доктор.

— Мені вже набагато краще! — усміхнувся Вілька. — Але… ви не розповіли, чому ми хворіємо.

Доктор Чуб-Чубич підморгнув і тихенько сказав:

— Гаразд. Слухай уважно… Одного разу в чарівному місті виникла незвичайна ситуація.

«Працюємо! Швидше! Треба встигнути!» — наказував мер.

«Я втомилося… Мені потрібен відпочинок», — тихо сказало Серденько.

«Нам важко… Ми напружені», — заскиглили М’язи.

«Забагато роботи… Я нічого не встигаю», — загула Фабрика.

«Ми не встигаємо очищати повітря, нам важко дихати», — пожалілися Легені.

І тоді… Над містом з’явилися Хмари Стресу.

— Ой… — прошепотів Вілька.

— Отож, — кивнув доктор. — Хмари повільно закрили небо, і ситуація в місті стала тривожною. Кур’єри заметушилися Нервовими Магістралями, передаючи сигнали тривоги, хоча небезпеки не було.

Навіть хоробрі охоронці почувалися неспокійно. «Щось не так… Увага! Увага!» — занепокоєно повторювали вони. 

Коли над містом зависли Хмари Стресу, усі його мешканці почали швидко втомлюватися та працювати значно гірше. У місті запанував неспокій. І тоді мер проголосив: «Якщо хоча б хтось із нас виснажений, то страждає все місто. Тут зможе оселитися мікроб, якого охоронці не подолають, і ми всі захворіємо. Тому оголошую День відпочинку».

— І що сталося? — запитав Вілька.