5

Гості не могли не помітити масштабного «замкотрясіння», яким супроводжувалося зникнення чарівного ящика.

«Воно? Це воно? Справжнє диво?!» – звучало звідусіль.

На вечірньому балу Таону вітали із задуманим бажанням, улесливо випитували, про що саме йшлось, і, не приховуючи заздрості, висловлювали надію, що вона не продешевила. З примхами ж бо не дуже добре вийшло. І сукні арис дав не модні, і перли дрібні, і діаманти з вадами… Суцільний обман!

– Цю сукню пошила столична кравчиня, перли належали Офанні Орніс, а ті скельця – іграшки моєї сестри, а не діаманти! – Таона намагалася стримуватись, але з кожним образливим зауваженням терпіння виснажувалося.

Ближче до півночі вино і музика відвернули від неї увагу і дихати стало трохи вільніше.

На жаль, тільки трохи.

 – Хто з принців прибуде зі сватанням? – Тітонька Астілель проявляла особливу завзятість і не реагувала на прозорі натяки зникнути геть. – Сподіваюсь, не безпутний принц Рені? Дівчата люблять цього бешкетника, але його репутація… Ах, він тобі не підходить!

– Мій принц добрий, чесний і турботливий, – відрізала Таона. – Його всі поважають! Він полюбить мене, тому що так відчує серцем, а не за наказом чарівної істоти!

– Тобто ти не побажала когось конкретного? – Тітонька по-своєму витлумачила її слова. – Ой, Таоно, лити тобі гіркі сльози… Впевнена, є на світі і такий чоловік, якого ти описала, але йому років вісімдесят, не менше. У наш час принців не виховують добрими і чесними.

«Нерта виховали. Щоправда, він не принц… І, можливо, взагалі не існує», – остання думка приносила незрозумілий біль.

Чого б це? Північного красеня Таона зустрічала всього двічі, і обидва рази – уві сні. Вона не вірила, що почуття до когось можуть зародитись за такий короткий термін. Ба більше, не вірила, що Нерт реальний!

Але він чомусь не йшов із її голови. Всі роздуми зводилися до нього! Це вибивало з колії. Трохи лякало і зовсім небагато дратувало. Змушувало серце битися частіше від звуку дзвіночків саней, що проїжджали повз замок, і вдивлятись у темне небо, вичікуючи пернатого посланця невідомих Посередників.

Годинник показав без чверті північ, і тітонька Астілель нарешті здалася. Таона пішла в темний куток, не бажаючи стати ціллю чергового наполегливого родича. Сіла біля вікна, з тугою подивилась на освітлений тьмяними ліхтарями двір. Вдалині виднілися пагорби, залиті блідим світлом місяця, і звивиста дорога, на горизонті височів непрохідний ліс. Там, за затишними стінами замку, панували тіні, і в їхніх химерних формах часом з’являлися абсолютно нереальні картини.

Здавалось, засніженою рівниною несуться запряжені в сани білі ведмеді. Потужні лапи розбивають грудки мерзлого бруду, пара від ніздрів розходиться туманом, важке дихання змушує дворових собак підтискати хвости і ховатись у свої будки. На упряжі немає дзвіночків, але сани підстрибують на вибоїнах і від цього бряжчить метал. Погонич незадоволений – він тягне віжки, вигукує команди, проте звірі не слухаються, рвуться вперед, до мети… Їхня мета, звичайно ж, – замок, де немає хуртовини, зате вдосталь їжі та пиття.

«Через навіяні арисом сни моя уява занадто розігралася», – Таона посміхнулась, помахала міражу рукою і, зітхнувши, наказала собі повернутися до сім’ї.

Погонич помахав їй у відповідь. Його шапка злетіла, і місяць посріблив золотисті кучері, нітрохи не прим’яті важким хутром.

«Я сплю? Що за божевілля знову коїться?» – але інші гості теж втупились у вікна, і стало ясно: це не видіння.

Ведмеді звернули на дорогу, протаранили ворота і зупинилися під стіною замку.

«Нерт?» – Таона вдивлялась у тіні, одночасно і сподіваючись на чудо, і боячись його появи.

Як він відреагував на своє звільнення? Чи не примчав знищити чаклунку, яка мордувала його рід?!

– Таона Орніс? – пролунало за спиною. – Та, що розірвала проклятий договір? Ти реальна?!

Вона повільно обернулася. Це і справді був Нерт – її волелюбний північний принц зі сновидінь.

Музика замовкла. Гості дивились тільки на нього і, здавалося, забували дихати… А він не відводив погляду від Таони.

– Ти справжній. – Вона не уявляла, чого очікувати, але усмішка сама просилася на губи. – Я відчувала, що ти не обманюєш!

– А я знав, що ти не чаклунка.

Неподалік тітонька Астілель удавано знепритомніла.

«Засмутилась, що моєму принцу не вісімдесят?» – Таона простягнула руку, щоб торкнутися його і упевнитись: це не гра уяви.

– Я не принц. – Нерт легенько стиснув її пальці.

Вона відсахнулася.

– Як?..

– Посередники забрали мене в жертву, тому що мій брат загинув. Нещасний випадок на полюванні. Тепер я – глава роду Тьян. Король, по-вашому.

– Як ти дізнався, що я подумала?! Тобто… В якому сенсі король?

– Про вісімдесятирічного принца ти говорила вголос, Таоно. Я не вмію читати думки, це ти їх погано приховуєш.

Її тихий сміх пронісся залою, натякаючи гостям, що мовчки витріщатися на прибулого просто неввічливо. Навколо зашушукались, повернулася музика, задзвеніли келихи. Підійшли мати з батьком, почали обмінюватися з Нертом люб’язностями. Підбігла крихітка-сестра, похвалилась кролячою шапкою. Гувернантка впустила окуляри і переплутала північного гостя з охоронцем, нянечка Жозелін прошепотіла, що вигадала нову добру казку.