3

Він був ровесником Таони, можливо – старшим на рік-два. В його очах плескалось північне море, золотисте волосся блищало на сонці, на оголених плечах не танули сніжинки. Йому подобалося кружляти по льоду до знемоги і пірнати в ополонку зі щасливим сміхом.

Його не лякав мороз, від якого бризки води замерзали на льоту, не турбували білі ведмеді, що прогулювалися крижинами, не вабили дівчата-реготухи з саней, що проїжджали повз. Він насолоджувався вітром, що збивав з ніг, і нескінченним небом без єдиної хмари.

Для нього не існувало поспіху і зобов’язань. Засніжені простори належали тільки йому – молодшому синові роду Тьян, волелюбному Нерту, чий привітний характер ніс радість одноплемінникам, а відкрита усмішка змушувала дівочі серця битися частіше.

Його дике щастя здавалось безмірним, і Таона не відразу зважилася перервати купання, від якого ставало холодно навіть на відстані.

– Нерте? – Вона повільно підійшла до самого краю ополонки. – Ти – Нерт? Звідки я тебе знаю? Де ми? Що це за дивне місце?!

Він струснув головою, розкидаючи навколо себе жалкі краплі і шматочки льоду. На його обличчі відбилося здивування, що швидко змінилось привітністю.

– Приїжджа? – Йому довелося вийти з води, щоб не дивитись на Таону знизу вгору. – З людей? Заблукала? Ходімо, проводжу до міста. Тобі не говорили, що не треба довго гуляти на морозі? З незвички можна перетворитись на крижану Красуню.

– На кого? – розгубилася Таона.

Замість відповіді Нерт підхопив її на руки і побіг до будівель, що виднілись на горизонті.

– Ти занадто тепла як для людини, яка пішки дійшла до мого озера, – зауважив, коли абриси далеких будинків стали чіткими.

– І ти надто теплий як для того, хто купався в ополонці. Чому твоє волосся не намокло? Що ти взагалі таке?!

Він різко зупинився. Без видимих ​​зусиль підтримуючи Таону однією рукою, другою провів по своїй голові і з подивом подивився на суху долоню.

– Що я таке? А ти хто?.. Що ти робиш у моєму сні?!

– Я?.. Не знаю… Теж сплю?..

– Як тебе звуть, незнайомко? Чи не та ти чаклунка, що наклала прокляття на рід Тьян?!

– Мене звати…

Договорити Таона не встигла – зачарована магічним ящиком покоївка розбудила її раніше, ніж зазвичай, перервавши незрозуміле, але дуже приємне сновидіння.

***

Батьки здивувалися тому, що донька, яка роками чекали на ариса, не поспішає його використовувати. Вони насилу вмовили її натиснути важіль «Примхи», однак навіть розкішна сукня, що з’явилася з нізвідки, не змогла поліпшити день.

Таона перечитала щоденник прабабусі від обкладинки до обкладинки, але після найперших захоплень з приводу ариса Офанна жодного разу не назвала його чудовим або чудесним. З кожною перевернутою сторінкою записи ставали більш діловими і нудними. У фіналі вони зводилися до того, скільки діамантів можна отримати від згасаючої магічної істоти за добу.

– Нянечко, ти знаєш стільки казок, що й уявити страшно. Розкажи мені про арисів. Прошу тебе! Це дуже важливо!

Стара Жозелін прохання виконала, нехай і неохоче. Її історії описували підступність і доблесть, кохання і зраду, ненависть і честь. Вони нітрохи не допомогли розібратися в незвичайному сновидінні, а ставити конкретні питання Таона не наважилась, щоб даремно нікого не турбувати.

Вона до самого вечора крутилась як на голках, уникаючи чужої уваги, і лише коли залишилася в своїй кімнаті одна, зуміла заспокоїтись. Може, нічого дивного і не відбулось. То був звичайнісінький сон. Не віщий і не чарівний. Просто фантазія, породжена її бажанням похвалитися перед заздрісникам не ящиком з важелями, а героєм легенд, оточеним флером романтики.

– Ти не Нерт. Дошки і магія, нічого більше. Сьогодні вночі я тебе не побачу.

У відповідь арис легко стукнув об підлогу гострим кутом.

***

Він сидів на краю скелі і дивився, як сонце ховається за далекі гори, покриті льодом і снігом. На ньому знову не було ні сорочки, ні взуття, але це не здавалось неправильним.

Внизу, глибоко в ущелині, мчала через пороги пінна річка, і гуркіт її води заглушав навколишні звуки – і слова Таони. Їй довелося торкнутись плеча Нерта, привертаючи його увагу.

– Приїжджа? – Він якимось дивом впізнав її, радісно усміхнувся. – Знову втекла з міста? Ну ти й відчайдушна! Хіба не знаєш, що в нашому кліматі…

– Це правда, що твою сім’ю прокляла чаклунка? – перебила Таона. – Чаклунка-людина?

– Так кажуть. – Сині очі Нерта різко стали холодними і настороженими.

– Як її звали? З якого вона була роду? Це важливо!

– Божевільна Ріелін? Гадки не маю. Ходімо, я проведу тебе до твоїх.

Таона швидко відійшла, уникаючи його обіймів.

– Стривай! – Вона розуміла, що це сон, і охоче проїхалася б на руках привабливого хлопця, але декілька питань не терпіли зволікань. – Розкажи про це! Прошу!

– Запитаєш мого брата. – Нерт без особливих зусиль перехопив її на слизькому спуску і побіг поміж скель. – Ти занадто тепла як для…