1

Свічка догоріла і погасла. Таона, згорнувши товсту книгу сказань про народи Півночі, шмигнула під ковдру.

День минув як звичайно – в міру нудно, трохи сумбурно і досить пізнавально. Останній спокійний день цього року…

Вона ненавиділа зимові свята, але любила зиму. Їй подобалося дивитись, як за вікном кружляють сніжинки, вкриваючи землю і дерева, як палає вогонь у каміні і розсипають іскри осикові поліна, як синички розгойдують годівниці і як усюдисущі дикі кролики прокладають стежки до комор в надії чимось поживитися.

Вранці від кухні по всьому замку розходився аромат свіжоспеченого хліба. Короткий день пролітав непомітно, а коли темніло, покоївка запалювала у вітальні товсті свічки і наставав час для неспішних сімейних розмов.

Батько приносив книгу в дорого прикрашеній шкіряній палітурці і десь пів години чесно намагався читати належний його віку і статусу трактат. Мати бралася за рукоділля, але надовго її не вистачало. Вдосталь намучившись, вони разом підсаджувалися до старої нянечки Жозелін, яка щовечора розповідала Таоні та її молодшій сестричці нову страшну казку, і ділилися власними історіями, що іноді звучали ще неправдоподібніше, ніж легенди.

Перед вечерею гувернантка Елінор сідала за піаніно. Вона добре грала, але голосом Єдиний її не обдарував. Іноді до трапези приходили знайомі і завзято повідомляли свіжі новини.

Вечір змінювала тиха ніч. У провінції лягали рано, проте Таона не поспішала засинати. Вона годинами вдивлялась у засніжені пагорби, що тягнулися за вікном, рахувала зірки, стежила за неспішним рухом місяця.

І мріяла, звичайно ж. Перебирала в думках няньчині розповіді про лукавих арисів, про злу чаклунку Ріелін, що вершила чужі долі, про нещасних дівчат, яких зрадливе кохання привело до загибелі, і уявляла себе на місці головних героїв.

«Я б ніколи не довірилася незнайомцеві. Не пішла б у невідомість. Не дала б необачну обіцянку», – Таона раз у раз переписувала «сюжет» історії, що її зачепила, і вважала свій варіант кращим за народний.

Принаймні в ньому ніхто і ніколи не помирав, а без почуттів, які зводили з розуму, герої могли й обійтись. Однаково їхнє трагічне кохання тривало б недовго.

Ось і зараз на думку лізло сказання про підступного ариса і прекрасну Аломію Орніс – прапрапрапрабабусю Таони, між іншим. Не найпозитивніша легенда, якщо чесно. Підлий арис обдурив свою довірливу господиню, залишив її в злиднях, хворобах і немилості. Він розчулив добре серце закоханої красуні, щоб утекти, не виконавши покладеного на нього обов’язку. Негідник! Відтоді жінки роду Орніс добре засвоїли: до магічних істот не можна повертатися спиною.

Щоправда, шанси Таони коли-небудь скористатися сімейною мудрістю наближалися до нуля, і це було однією з причин, чому їй не подобалися зимові свята. Не з дитинства, ні! Раніше вона чекала їх із нетерпінням. Нескінченні гуляння, традиційні страви, щедрі подарунки, приїзд родичів – ну хіба не чудовий час?

За вікном завила хуртовина. По стіні зашкрябали гілки, ненадовго виглянув місяць і одразу ж пірнув за хмари. Далеке вовче виття порушило нічний спокій, і Таона сховалася під ковдру з головою, не бажаючи, щоб через сірих горлодерів її мучили кошмари.

– І не набридне вам? – пробурмотіла, подумки намагаючись викликати в пам’яті іншу легенду – веселішу. – Не вийде місяць, скільки не плачте. Дурні тварини…

Направити фантазію в приємніше русло не виходило. Настрій не схиляв ні до романтичних мрій, ні до серйозних роздумів.

Останні кілька років передсвяткові клопоти зовсім не приносили задоволення. Відтоді, як Таоні виповнилося шістнадцять, за її спиною знову почали міркувати про родове благословення.

В компанії батьків і близьких друзів такі розмови велись не часто, але коли збиралися гості, греблю ніби проривало. Всі висловлювали надію, що в новому році Таона Орніс нарешті отримає свого законного ариса. Звучали ці слова вельми співчутливо, проте в них таїлася зловтіха. Особливо старалась тітонька Астілель – стара буркотуха, яка ні на гріш не співчувала сім’ї.

«В незапам’ятні часи рід Орніс надав неоціненну послугу народу Півночі, і відтоді кожна третя жінка із замку Орніс по праву дістає повноцінного полярного ариса в особисте користування», – згадалася легенда, яку в навколишніх землях знав і старий, і молодий.

Таона насупилась, невдоволено висунула ніс з-під ковдри. Виття вовків звучало ближче, але вона не боялася – за товстими стінами замку не страшні ніякі зубасті тварюки. А ось правдивість сказань раптом спричинила сумніви.

Може, брехня все це? Вигадка, в яку люди даремно вірять? Ні батьки, ні покійні бабуся з дідусем і гадки не мали, в чому саме полягала «неоціненна послуга», проте сприймали арисів як належне.

Рід Орніс пишався обраністю. До самої столиці гриміла слава Офанни – останньої відомої світу власниці ариса. Вона підкорила королівський двір, і завдяки їй оповіді про народи Півночі знову стали популярними.

Таона чекала свого повноліття з побоюванням і передчуттям одночасно. Вона сумнівалася, що їй вдасться повторити успіх знаменитої прабабусі, боялась осоромити сім’ю, і водночас рахувала дні до моменту, коли зустрінеться зі справжньою магією.

Але роки йшли, а легенда залишалася недосяжною. Шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять… Цієї зими, через тиждень після зимових свят, Таоні виповниться дев’ятнадцять! Вона давно подорослішала, однак загадковий північний народ не поспішав із обов’язковим подарунком.