8. Мрія демона

Повернувшись додому, Аловірра, нарешті, перерізала горло королю-маріонетці, а той з полегшенням підставив шию. 

Час йшов. 

Спершу демони дуже пручалися законам нової королеви, але тупими не були і розпробували гурманську насолоду – пити добровільно віддану кров. Та й пристосувалися якось.

Й швиденько від мисливського устрою еволюціонували до господарського.

Куди більшою проблемою стало змусити розумних розмножуватися. Довелося покрутитися... Тут окрім сільського господарства довелося створювати комфорт, який демони й для себе не створювали: медицина, ткацтво, архітектура, мистецтво, різноманітний науковий прогрес і релігія (а куди ж без неї, треба ж переконати новоспечених корів, що віддавати демонам кров – їхній святий обов'язок). 

Словом, вийшло так, що поруч зі своєю худобою, демони і самі "вилюдніли".

І все йшло гладко. 

До поки підготовка до триклятого ритуалу ельфійки не було завершено. 

І її королева напосілася на демонесу, що пора. Чого їй не сиділося, Аловірра не розуміла: все має, не ображають, чого сіпатись? Ще й так рватися до обряду, що не просто її умертвить, а перетворить на згусток сили... Навіть Аловіррі було не надто комфортно від такої думки. Словом, підозріло. 

Саме про це й міркувала Аловірра, стоячи та мовчки спостерігаючи за тим, як її ельфійка розпинається перед нею, вмовляючи на бісовий ритуал всіма доступними способами та методами. Від запропонованої жаданої ельфійської шийки королева демонів не відмовилась, та погоджуватись не поспішала.

Нарешті, її оголена ельфійка з короною на голові втихомирилася та заснула в обіймах демонеси (Аловірра дозволяла їй спати тільки так, адже вперта ельфійська королева відмовлялася ходити голою вдень. Тож доводилось задовольнятися таким її виглядом виключно в темну пору доби, на що ельфійка дала згоду безболісно. Якщо бути справедливою, то вона на багато що була згодна без свідків…). 

Демонеса вислизнула з ліжка, взяла крісло, сіла напроти, аби в сутінках спальні було добре видно м’яке сяйво від шкіри її королеви й умиротворений вираз обличчя під час сну.

А й справді, чого їй не сидиться? Аловірра міркувала, не поспішаючи. Її ельфійка щось приховує. Й вгадувати, що вона замислила, демонеса не збиралася. Вона думала над тим, в який спосіб витиснути з її королеви інформацію. Й дилема була ще та. Звісно ж, це не проблема взяти її на кілька днів у підземелля. Аловірра відмінний кат. Але… Вона достатньо зрозуміла за час співжиття з розумними, що це не варіант. Вони надто складні істоти, й є грані їхнього єства, що не зцілюються. Наприклад, ефемерна субстанція під назвою довіра. Якщо Аловірра хоче, аби її ельфійка й далі ось так засинала в руках – довіру не можна руйнувати. Не те щоб демонеса надто розуміла, що це й де воно знаходиться, та вона не сумнівалася, що ця річ існує, й просто завчила принципи її дії. Окрім того, вона уже давно вияснила, що психіка розумних дуже вже крихка й часто ламається від і зовсім дріб’язкових речей. А до тортур розумні ставляться особливо трепетно. А шкодити своїй дорогоцінній ельфійці Аловірра аж ніяк не бажала. 

Але. Не слід забувати, що корона на голові ельфійки – не просто прикраса. Її ельфійська королева дуже прив’язана до свого народу. Хм… 

Що ж, кілька сотень буде достатньо. 

Рівно за тиждень королева демонів мовчки взяла свою прекрасну ельфійку за руку й повела в підземелля демонічного палацу. 

Королева ельфів одразу зрозуміла, що щось не так. Не у тому річ, що демонеса мовчить. Вона в принципі не багатослівна. Але… за весь той час, що прожила з цією демонесою, встигла її… не те щоб вивчити, а швидше навчилася її відчувати. Так, наче ліс, в якому живеш… Його настрій, спокій, біль чи біду, що наближається. Як і було зараз.

Та повелителька лісів не насмілювалась порушити моторошну тишу. Можливо, справа була якраз у цьому. Якщо поруч з будь-якою нормальною істотою ти вловлюєш її настрій та переживання через взаємодію, то з нею… З нею все інакше. З нею ти вловлюєш усе те ж, тільки в безгомонні. Поруч з нею мовчанка набуває різних форм: може бути важкою та тягучою, може викликати страх, може нетерпіння та жагу, а інколи це буває… спокій, як не дивно, затишок, химерне й дуже своєрідне тепло. В цій тиші можна відчути специфічну турботу. І ніхто ще в її житті ніколи не був настільки уважний до неї! Та інколи… Інколи ця тиша є передвісником чогось… Жахливого…

Й темний шлях, тяжка атмосфера моторошних сходів була тому підтвердженням…

Коли королева ельфів стала так покладатися на свої відчуття? Коли її передчуття стали більш інформативними, аніж факти? Одне лише залишається незмінним: поруч з цією демонесою світ перевертається догори дном, закони природи чи звичайного розумного життя – деформуються, й сама реальність викликає сумнів.

Та демонеса не зупинялась. Їх шлях лежав у такі глибини цього демонічного замку, в котрих королева ельфів ще не бувала… З кожним кроком атмосфера ставала важчою, морок – густішим, а запах крові – помітнішим.

В підземеллях їх зустріли чисельні демони, що чекали на свою королеву, як завжди з настороженими поглядами, адже поруч з нею ні в чому не можна бути певним… Зустріли їх в тиші. 

Вони йшли темним коридором, а вервечкою вздовж стін стояли демони. Щойно королеви проходили, прохід за ними заповнювався спостерігачами, що цілим натовпом крокували за ними слід у слід. 

Повелителька лісів ще ніколи не була в такій моторошній ситуації. Одна серед сотень кровожерливих темних. І лише присутність королеви демонів, що йшла поруч, утримувала її в безпеці…

Та наступної миті, увійшовши у велику підземну залу, королева ельфів зрозуміла, що помилялася. Більш моторошним, аніж бути в цьому підземеллі єдиною світлою, виявилась наявність інших розумних… 

По колу стояли десятки, можливо сотні кліток. А в них… були ельфи. Сотні ельфів. Всі вони стояли й дивилися з-за ґрат, не порушуючи тиші…