7. Безумство демона

Чекати особливо було нічого, й Аловірра стала втілювати свій план.

Вона почала готувати всіх демонів до війни (нечувана річ! Не з наскоку, а ґрунтовна підготовка з забезпеченням та стратегією).

А коли ж все було готово, Аловірра з’явилася на порозі темних покоїв короля.

Вигляд вона мала більш ніж зловісний, аби новоспечена дружина вилетіла з ліжка, а потім і з покоїв зі швидкістю вогняного снаряда дворфа.

– Зажди. Я зараз одягнусь. – не бажав битися у недостойному вигляді батько, не зовсім розуміючи чому його донька порушує власну традицію, й вирішила вбити його у спальні, а не під час вечері, при свідках.

– Не потрібно. Зекономимо час. – зловісно посміхнулася Аловірра, випускаючи потоки своєї магії.

Зрозумівши, що діло набуває якихось химерних форм, король кинувся до зброї, на ходу випускаючи власну магію, аби захиститися. Та проти антимагії дочки він виявився безсилим. Його так скувало, так стиснуло, так викрутило, що він не міг не те що вдихнути, а й навіть цівку енергії витиснути з себе, й вона майже миттєво була поглинута магією Аловірри. Король зрозумів, наскільки серйозно налаштована дочка – вона б’ється в повну силу, використовує всю свою силу, не стримується. Король намагався осягнути її могутність у своїй батьківській звичці древнього демона, та розумів, що не здатен на це. Він не може осягнути те, що більше за нього. Й змирився зі своєю скорою кончиною від руки немислимо сильнішого суперника, прийняв свою долю. Зрештою, він прожив довге й достойне демона життя.

Та в Аловірри були інші плани. Замість того, аби добити батька, вона гукнула:

– Заходь. – достатньо голосно, аби її Чудо, що стояв за дверима, почув.

Й Чудо зайшов у покої. Дивно, та він не боявся. Подивився лише на короля, знерухомленого в потоках магії демонеси (в чиїх руках знаходилось і його власне життя).

– Ти впевнена? Можливо все ж краще вбити його? – зітхнув Чудо.

– Для нього краще, звісно. – погодилась Аловірра. Та змінювати свої плани заради чиєїсь користі вона не звикла: – Ти готовий чи ні?

– Готовий…

Більше Аловірра не зволікала, вона згустила потоки своєї антимагії навколо статевих органів короля й випалила їх під корінь під мовчазну агонію їх власника. Тоді таким же чином роздробила його грудну клітку. Та й поклала майже мертве, позбавлене магії та життєвих сил тіло на королівське ложе. 

Аловірра так повільно підійшла до ліжка, ніби у неї в запасі було не кілька хвилин до безповоротної смерті короля, а ціла вічність. Тоді плавним, повільним, точним рухом одягла на його демонічне серце, що заледве билось, власноруч виготовлений особливий рабський браслет – вершина її майстерності. 

– Твій вихід. – скомандувала Аловірра. 

Й до майже бездиханного тіла підійшов її ручний розумний.

Чудо дуже багато часу витратив на зцілення короля. І йому зараз дуже не завадила б підтримка духів… Та де їх візьмеш на темній території? І все ж він впорався. Цей чоловік, похилих літ, мав достатньо досвіду у зціленні. Адже ледь не щодень упродовж всього свого життя практикувався (щоправда, на собі…).

*

Закінчивши всі побіжні справи у столиці, Аловірра зі спокійною душею поїхала воювати, залишивши Чудо доживати свого віку у покоях, а кастрованого маріонетку-короля на троні (нащо їй зайві сюрпризи).

Воювала вона не стандартно. Раніше демони просто уривали шмат землі та й зачищали його. А зараз... вони захоплювали поселення за поселенням, знищуючи все військо розумних начисто. Залишали маленьку кількість власних демонічних загонів, аби розумні зоставалися на місці, як вівці у загоні, та йшли далі. 

В завойованих колоніях Аловірра встановила чіткі правила, котрих демони не розуміли, але слідували їм, наче від цього залежить їх життя. Хоча, чому «наче»? Демонічній охороні завойованих міст їсти залишених їм на збереження розумних заборонялося, пити кров, не умертвляючи жертв – дозволялося.

Подібні правила діяли не лише на завойованих територіях, але й на полі бою: їсти можна тільки померлих у бою, полонених – суворо забороненою. Усі трофеї до одного відправляли у столицю, аби підтримувати добробут населення (та популярність Аловірри, не без того). А демонів, що порушували наказ, їли живцем стільки часу, скільки вони витримували перед тим, як скопититися.

Зголодніле військо демонів – оскаженіло. Остервеніло билося на полі бою, а саме поле бою не віддавало навіть під страхом тотального знищення, адже це бенкет. І таким жахливо-кривавим чином навала просувалася вперед. Інколи швидко, інколи повільно, та ніколи – назад: поступатися здобиччю ніхто не був намірений, навіть найбоягузливіший із демонів. 

Та не лише військо було спраглим та пекельно цілеспрямованим. Казилася й Аловірра. Та ще й як. Вона чекала зустрічі з ельфійкою. А довгоочікувана зустріч все не відбувалася. Демонеса шаліла так, що потерпали всі. 

Її воєначальники, пам'ятаючи про неординарність своєї генеральші, намагалися задобрити її подарунками. В хід йшли всі: орки, піднебесні лиси, дворфи та навіть звіролюди (а раптом, хоч раніше їх знать не споживала: шерсть в зубах застрягає). Та не догода їхній генеральші... 

Намагалися навіть вилизувати нещасних: мили, зачісували. Та й це не спрацювало. 

Кінець кінцем, притягли ельфа (а ці в полон не здавалися останнім часом – суїцидом займалися. Довелося ой як розстаратися, аби забезпечити його цілісність до потрібного часу). 

– Ельф. – констатувала демонеса. Й магічний світ ще такому не був свідком – встала з-за столу! Та щастя воєначальників тривало не довше секунди. Вона стала підходити до нього з таким виглядом, що наклали в штані не лише світловолосий древній ельф (що був дуже навіть готовий до смерті, ще на порозі шатра), а й всі люті демонські воєначальники. 

Демонеса підняла приреченого за горло з колін, вп'явшись кігтями в трахею:

 – Йди до своєї королеви та передай їй, що якщо та не з'явиться, я захоплю кожен ліс, кожну ріку на шляху до великих гір! І кожен мошковитий ельф ховатиметься в горах з орками, як щур до кінця вашого довжелезного життя! Моє терпіння на межі... – шипіла вона в лице цього нещасного, що харкав кров'ю в її руках.