5. Поступливість демона

На наступну війну король зі злісною демонічною радістю відправив трьох найстарших (і найсильніших) дітей, включно з Аловіррою.

Та на цей раз це була безвиграшна війна: проти демонів об'єдналися дев'ять королів інших рас, а з тилу армію світлих підтримала древня нечисленна раса духів, що насичували воїнів світла магічною силою.

Пекельні бої, що залили землю ріками крові демонів та розумних, наповнили будні Аловірри. Суперники були сильні, як ніколи. А нескінченні воєнні наради привели до чергового відкриття: вести військо спільно з братом та сестрою де ти – наймолодша й найменш впливова, виявилось нездійсненним заавданням. 

Та невдовзі ситуація змінилася: серед рік крові розумних та демонів, разом з третиною війська загинули й брат з сестрою.

Під одноосібним керівництвом Аловірри армія демонів зробила нечувану річ: перейшла в оборону. Обидві армії опинилися в надзвичайно невигідному становищі. Тоді і сталися переговори (вперше за всю історію магічного світу).

А діло було так.

Аловірра в супроводі її чисельних радників (адже їх ряди поповнилися за рахунок спадщини від старшого брата та сестри), вальяжно їхали по невеликій нейтральній території між арміями світлих та темних. Та зупинилися рівно на середині. 

З протилежного боку теж з'явилися представники світлої сторони: дев'ять королів та їх супутники. Перше, що помітила Аловірра, – ельфійська королева, що зовсім не змінилася. Вона гордо зустріла погляд демонеси. Ельфійка трималася так само велично, якою її і пам'ятала Аловірра. Її постать випромінювала ледь вловиме світло. Королева безпристрасно споглядала зміни, що відбулися з самою Аловіррою: замість темних очей, котрі відбилися в спогадах ельфійки, були непроглядно чорні безодні; колись молоде, та в якійсь темній красі – навіть привабливе лице, зараз було вкрите чисельними шрамами – й не завжди від фізичних атак, подекуди спотворене й заклинаннями, що не досягли успіху; від нетерплячості молодості не лишилося нічого; а її могутність, котра жахала ще під час пробудження, зараз зросла до немислимих масштабів. Ельфійка знала, що бачить лише зовнішній прояв сили, і якщо якийсь дурень спробує затиснути цю демонесу в кут – весь світ спіткає справжнє магічне лихо, подібно до стихії вона знищить все, що трапиться на її шляху.

Без привітань та прелюдій, під обопільні насторожені погляди почалися перші переговори в історії магічного світу. Та менш марудними вони від того не були. Вони сходились приблизно до кількох очевидних речей. Й Аловірра, відверто нудьгуючи, залишила цю балаканину на своїх радників: адже з перших фраз зрозуміла, що ці порожні теревені безрезультатні. Та й... є цікавіші речі, наприклад, розглядання королів всіх дев`ятьох розумних рас (рас всього десять, насправді, але духи відкрито не виступили). 

Майже всі королі нічим не відрізнялися від пересічних представників своїх рас. Виділити можна було хіба що главу піднебесних лисів. Аловірра спершу не зрозуміла, самець він чи самиця: в нього було дев'ять чорних пухнастих хвостів, та в нього були й кігті, притаманні лише самцям. Він був не високий, але й тендітним його не назвеш... Ніщо не стримувало генеральшу від відкритого споглядання короля. А тому було зовсім не затишно під поглядом її темних безодень, та... Він тримався гордо. 

Невдовзі демонеса втратила інтерес та звернула увагу на потужний бойовий дух короля орків, що заполонив весь простір навколо. Вона перевела погляд вже на нього. Її рот наповнився слиною, демонеса не стрималась й відверто облизалася, не зводячи погляду з апетитного велетенського орка. Такого гігантського вона ще не зустрічала. Та ним можна прогодувати цілий загін демонів, хоча Аловірра не поділилася б і шматочком. 

Переговори тривали. Аловірра нудилась: вона вже втратила будь-який інтерес до всіх можливих побічних персон. Її демонічний погляд ковзав по обличчю ельфійки, й хотілося з нею поговорити. А чому стримуватись, власне?

– Чудово виглядаєш. – промовила Аловірра, і все навколо вимерзло, затихло. 

– Чого не можу сказати про тебе. – навіть оком не зморгнула королева ельфів. От хто ніколи від її голосу не губився. 

Аловірра широко оскалила свої зуби. Від такої посмішки навіть у короля орків войовничий дух зкуксився. 

– І язик, як я бачу, такий же довгий. Може, заспіваєш? – продовжувала усміхатись Аловірра. Вона насправді зраділа, побачивши ельфійку.

– Якщо заспіваю, відступиш? – запитала так просто ельфійська королева, ніби це й справді могло спрацювати, ніби вона просила не про капітуляцію війська, а дрібничку, не варту уваги. 

– На жаль, це не можливо. – хмикнула демонеса, продовжуючи жадібно розглядати обличчя королівни й давно забута жага повільно прокидалася. – Кожен, хто повернеться в столицю без перемоги, потрапить на демонський стіл, а як ти, мабуть, пам'ятаєш це не надто приємний процес. Можливо, ти забереш своїх друзів й відступиш? 

– На жаль, теж змушена відмовити. – м'яко посміхнулася королева – більш синіми очима, аніж вустами. – Адже кожен, хто знаходиться зараз за спиною в нашої армії, стане їжею на столі в демонів, а я пам'ятаю надто яскраво, як це не приємно. 

– Що ж стоятимемо так і далі. – усміхнулася знову Аловірра. Але в наступний момент з її губ ледь не капнула слина, й демонеса вчасно облизнулася, ковтнувши: – Заходь у гості, раз це надовго.

Вперше витримка ельфійки дала ледь помітну слабинку: вона майже непомітно смикнулась у відповідь на побачене та почуте. Якщо бути точним, ніхто, окрім Аловірри, помітити це був не здатен. 

Та ельфійка не бажала поступатися й спробувала надолужити:

– Може й зайду, якщо вже мова йде про вічну взаємну облогу. 

Та демонеса знову широко посміхнулася:

– Краще все ж поспіши. 

Ельфійка миттєво збагнула, що за цим щось стоїть: її зіниці розширились від осмислення, що вона щось випускає з уваги. Вона стиснула губи, обдумала. Та розуміла, що якщо продовжить грати в гру демонеси, отримає більше інформації, аніж якщо розмова бути йти достойно її положення чи то взагалі по принципу будь-яких нормальних переговорів.