3. Хоббі демона

А потім були війни-війни-війни, на які відправляв Аловірру король, в надії, що вона там загине, адже злякався її сили.

Вона очолювала демонічні армії, що захоплювали ліси ельфів, і вчилася протистояти їх шаленій магії рослин на їх же території. Вона билася з расою піднебесних лисів, що володіли чарами зцілення, а в купі з божевільною швидкістю на відкритих ділянках дуже вже прудкими та важкоздоланними. 

Вона воювала проти звіролюдей, що мали телепатичний зв'язок з тваринами на своїй території й були майже невловимими серед прерій, на яких законно обжилися: птахи вистежували демонів з висоти, демонам недосяжній, стада диких антилоп приховували запахи звіролюдей, хижаки плутали сліди й все це виснажувало армію.

 Аловірра змушена була вступати в бій навіть серед дельт рік та озерних систем, в яких проживали смертоносні та тихі, як озерна гладь, наги, що були амфібіями та володіли магією води. 

Навіть в палючих пустелях демонеса побувала: билася проти зовсім не їстівних піщаних скорпіусів. Ох, хто вже був не зручним противником, а головне – непотрібним! Аловірра казилася від несправедливості, адже її воїни, з котрими вона провела пліч-о-пліч далеко не один десяток років, помирали надарма. Скорпіуси були магами землі. Та не билися відкрито – з допомогою магії створювали пастки, з котрих не вибратись. Потрапивши в таку пастку, демона назавжди затягувало в піщані глибини, звідки не було виходу, а скорпіуси тим часом поглинали життєву енергію вічного в’язня. 

Билися й проти високорозвинених дворфів, що володіли чарами вогню та ненавиділи ближній бій. Дворфи влаштували демонам на чолі з принцесою пекло на нашій магічній землі. Палили їх з усього, на що був здатен їхній вигадливий розум, з відстані, яка не дозволяла навіть наблизитись. 

Були й часи, коли демони їли ситно, воюючи проти гоблінів. Та не думай, що їм було просто: володіючи чарами повітря, гобліни вели довгі затяжні виснажливі битви, оселяючись на дні боліт, звідки дістати їх було задачкою ще тою. Демонів затягувала трясовина, знерухомлювала, а в той час незліченні орди гоблінів нападали, виринаючи буквально з-під ніг. 

Були різні часи серед безчисленних воєн. У тому числі – голодні. Особливо між битвами. Голод не тітка, особливо для демона. Крутитися треба. Десь тоді принцеса-воєначальниця, вже щедро розписана шрамами, і пригребла собі до рук пару дивних істот, що одночасно були схожими і на білошкірих ельфів, і на вкритих хутром звіролюдей.

А діло було так.

Аловірра сиділа у своєму шатрі. Так-так, у шатрі. А як інакше, коли бісові лиси (і хто їх тільки піднебесними назвав?) здіймаються з місця разом зі своїм табором та зникають з поля зору ще до того, як армія демонів до них наближається? І так уже кілька років. Тож логічно, що в якийсь момент Аловірра стомилася бігати по кам'яній пустці й воєнний табір просто осів у найбільш стратегічно вигідному місці. Сиділа Аловірра голодною. А як інакше, коли боїв не було уже кілька тижнів, а полонених лисів лишилося на один зуб? Ні, звісно, вона могла б забрати собі на вечерю котрогось лиса... Але як їсти, коли армія голодна? Якщо вона забиратиме собі щодень лиса, армія її саму з`їсть. Р-р-р-р...

І ще й ця пісня. Що з самого її народження спокою не дає. Не найкраща, з тих які чула Аловірра, але якась така... Що викликає аж надто різноманітні почуття: від роздратування, до... глибокої туги. Ельфи, звісно, співають краще. Особливо королева ельфів… Особливо коли вона співала для неї... Як давно це було? Скільки війн тому? Скільки боїв назад? 

Чи шкодувала Аловірра, що відпустила її тоді? Ні. Без неї в замку батька ельфійка не вціліла б. Та й тут, серед війн, навіть і з демонесою-воєначальницею зніжена королева, хоч і сильна, не вижила б. А до тих пір, доки ельфійська королева жива, демонеса може не стирати спогадів про неї. Адже все, що не померло, все ще може зустрітися. Й Аловірра, можливо, ще колись скуштує її кров... 

Кров. Аловірра сіла в кріслі. В той місяць, коли ельфійка складала їй компанію, демонеса не їла нічого окрім крові ельфійки. Хм...

Вона, не довго думаючи, встала і пішла до кліток з полоненими лисами. Звичайно ж, лиси знали з якою метою демони до кліток підходять. І всі, як один стискалися, намагаючись стати якомога непомітнішими.

Демонеса уважно оглянула лисів у клітках, що стояли на голій землі. Та око не зачепилося ні за кого. 

Вона йшла повільно вздовж кліток, від яких віяло демонічною антимагією. А від полонених – страхом, жахом, панікою. 

Не помітила Аловірра, як розчинилась в цих відчуттях. Що шукала? Не знала. Просто йшла серед ряду чорних кліток, наповнених лисами... Здається, що їх багато. Та це не так. Що значить сотня-друга розумних для багатотисячної армії демонів, що хоче їсти кожен день? Та одного можна забрати. Звісно ж, вона не сподівається, що він протримається місяць, як її ельфійка. Але якщо тиждень – вже не погано. 

Аловірра йшла, її кроки все сповільнювались, а погляд уже давно не ковзав по однаковим лисам. Її чорні безодні дивилися вздовж проходу між клітками – вперед, у далечінь – у нескінченну пустку, де й жили лиси: між небом та гладким кам'яним плато. 

Йшла, й не думала вже ні про що, ні про голод, ні про жах полонених навколо. Думала лише про те, чому ж лиси обрали це місце для життя, адже окрім них немає тут, здавалося б, нічого...

Аж раптом, Аловірра відчула нову нотку. Це висмикнуло її з думок й вона зупинилася. Обернулася. 

Там сиділа пара лисів: самець, що на погляд демонеси відреагував лише одним чином – випустив свої чорні кігті, оберігаючи хлопця у своїх руках (хоч це насправді самка. Річ у тім, що самки піднебесних лисів стають жінками лише на час народження дитини). А хлопчина... Спав. Спав, загорнувшись у свої дев`ять пухнастих хвостів (що якраз і свідчило про його статеву приналежність: в самців хвости відсутні). Як взагалі можна спати, коли поруч знаходиться демон?